Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Сергій КОРНЯ – система морально-психологічного забезпечення ЗСУ
Сергій КОРНЯ
Volodymyr V. KRAVCHENKO – La situación en Ucrania/The situation in Ukraine
Володимир Кравченко
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Олег ТИМОШЕНКО – тероборона у фотографіях
Олег ТИМОШЕНКО
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

Кореспондент АрміяInform Руслан ТКАЧУК зустрівся із заступником голови Українського інституту національної пам’яті України, кандидатом історичних наук Володимиром ТИЛІЩАКОМ. Темою розмови стало увічнення пам’яті українських героїв і деколонізація України, та знищення наслідків імперської пропаганди.

— Яким чином Інститут відреагував на широкомасштабнее  вторгнення рф в Україну?

— Звісно, з перших хвилин ми включились в інформаційний супротив. Але не тільки. На сьогодні 20 відсотків співробітників Інституту пішли добровольцями у Збройні Сили України, стали бійцями тероборони. Більшість із них ухвалили для себе таке рішення в перші дні вторгнення. Зокрема, і голова інституту Антон Дробович пішов до територіальної оборони і понині перебуває на фронті. На жаль, ми нині маємо і сумні повідомлення. Один із наших співробітників числиться без вісти зниклим. Та ми все ще маємо надію з ним зустрітись.

Звісно, насамперед інститут бере участь в інформаційному спротиві. Ми активно працюємо над розвінчуваннями російських історичних міфів. Допомагаємо партнерам, зокрема медійним, створювати інформаційні продукти, які допомагають долати ту російську історичну пропаганду.

Також ще в березні минулого року ми долучились до проєкту з фіксації фактів війни. Наші співробітники допомагають наповнювати геоінформаційну систему wartoday.info. Цей ресурс покликаний систематизувати інформацію про перебіг російсько-української війни після широкомасштабного вторгнення рф в Україну та її наслідки в регіональному вимірі. Усі факти мають прив’язку до геолокації, а також до офіційних джерел інформації. Іншими словами, ми збираємо матеріали, які стануть об`єктом наступних досліджень для збереження історії нашої країни.

Наразі реалізуємо кілька проєктів, пов’язаних з усними свідченнями. В інституті створений Архів усної історії. У 2014 році ми розпочинали з фіксації подій на Майдані. У попередні роки здійснили кілька видань із серії «Усна історія російсько-української війни». Сьогодні ми реалізуємо проєкти, зокрема й у співпраці з міжнародними партнерами, із запису свідчень широкомасштабного російського вторгнення як захисників, так і тих, хто пережив окупацію. Щоправда, в умовах воєнного стану ми змушені були закрити доступ до самого архіву, бо там і людські долі, і персональні дані, і, зрештою, це питання кібербезпеки.

Одним із центральних проєктів, над яким ми розпочали роботу, — це збір історій про мужні дії цивільних людей на окупованій території та в зоні бойових дій. Ми вважаємо, що дуже важливо зберегти для пам’яті героїзм наших людей, які рятували інших та допомагали Збройним Силам у спротиві російським окупантам. Ці історії ми плануємо не тільки збирати, систематизувати, оприлюднювати. Усе для того, щоб ці історії мужніх діянь не забулись, не втратились із часом, а навпаки — стали важливою складовою нашої національної пам’яті. Ми звертаємося з закликом до державних установ, до журналістів, до пересічних громадян з закликом надсилати до Інституту такі історії. Більше інформації про проєкт та адреси, на які надсилати історії, є на сайті інституту.

Ще один важливий напрямок нашої роботи — це питання меморалізації та вшанування пам’яті полеглих героїв та жертв російсько-української війни. Сьогодні в експертному середовищі тривають розмови, пошук найкращих форм і підходів до меморіалізації нинішньої війни. Адже увічнення пам’яті і тих, хто віддав життя в обороні України, і тих, хто став жертвами рашистських злочинців, безумовно, є важливою сферою роботи інституту.

Водночас існує потреба відходу від радянських шаблонів, і є нагальна потреба пошуку нових форм меморіалізації, які би сприяли і збереженню пам’яті, і подоланню травм. Сьогодні Інститут підтримує і заохочує ініціативи з увічнення пам’яті полеглих, створення місць пам’яті, які нагадуватимуть про мужність і звитягу, про ціну, яку українці заплатили і продовжують платити за свою свободу. Саме пам’ять про наш всенародний спротив агресії і буде наріжним каменем, на якому будуватиметься подальша політика у сфері відновлення і збереження національної пам’яті.

Своєрідною «візитівкою» інституту стали банерні виставки. У такий доступний спосіб, коли поєднуються і короткі тексти, і зображення, ми прагнемо популяризувати історію, розвінчувати міфи. І впродовж минулого року, потри усі обставини, ми створили та підтримали створення цілої низки таких виставок. Одна з перших, яку організували разом з польськими та литовськими партнерами, має назву «Україна. Війна в Європі». Вона була відкрита у травні минулого року в Києві, а також у балтійських державах, містах Польщі, Німеччині тощо. Восени ми разом з Центром стратегічних комунікацій та Музеєм Революції Гідності створили виставку про «рашизм», якою ми намагались пояснити візуально, що це за зло. На основі цієї виставки сьогодні у співпраці із медіацентром «Укрінформу» створюються відеоролики українською та англійською мовами.

Інший важливий напрям роботи — розвінчання історичних міфів, подолання спадщини російської пропаганди. Це процес, який усе частіше називають деколонізація. Як би не було, але російське вторгнення допомогло багатьом українцям побачити витоки російської історичної пропаганди. Усвідомити, що ті назви і об’єкти на честь російських діячів чи подій історії, які багато десятиліть комуністична влада нав’язувала нашим містам і селам, не про заслуги їхніх діячів, а про імперське панування над Україною.

З початком широкомасштабного російського вторгнення Україна почала позбуватись таких імперських символів. Цей процес стартував у квітні минулого року, коли був демонтований пам’ятник Пушкіну в Мукачеві. Демонтовано близько трьох десятків пам’ятників Пушкіну. І ця робота триває. Наші співробітники беруть участь у засіданні робочих груп органів місцевого самоврядування, надають консультації. Ми чи не щодня отримуємо листи від органів влади, громадян щодо подібних об’єктів. Намагаємося допомогти, роз’яснюємо в межах своїх повноважень.

У цій роботі важливого значення набувають рекомендації Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики. Вона створена за участю інституту, і ми продовжуємо тісно співпрацювати з нею. До речі, усі рекомендації Експертної ради ми розміщуємо на своєму сайті. І ми всіх закликаємо у питаннях деколонізації опиратись на них.

До речі, впродовж минулого року у Верховній Раді було зареєстровано три законопроєкти, у назві яких фігурує слово деколонізація. А кілька днів тому парламентом в цілому ухвалено Закон України «Про засудження російської імперської політики та деколонізацію топонімії». Днями його має підписати Президент України. Він визнає злочинною та засуджує імперську російську політику і прописує чіткий механізм, як символіка цієї російської імперської політики буде усуватись з публічного простору України.

 Говорячи про початок деколонізації, ви навели приклад демонтажу пам’ятника Олександру Пушкіну. Однак навколо цієї постаті і понині точиться чимало суперечок…

— Розумію ваше запитання. У багатьох селах та містечках України є вулиці, які названо іменем цього поета. Але, по-перше, жодного відношення до цих населених пунктів ця постать не має. По-друге, у нас чомусь замовчують той факт, що Пушкін не тільки писав поезії, але й активно підтримував імперську політику росії. Згадайте поему «Полтава» або його твір «Клєвєтнікам Росії». Тому при вирішенні долі назви чи об’єкта на честь того чи іншого персонажа варто враховувати не лише його культурний доробок, але і його участь у реалізації чи підтримці російської імперської політики, а також, якою мірою іменем цієї постаті маніпулювала і маніпулює кремлівська пропаганда для просування своїх наративів.

Водночас усунення пам’ятника чи назви з публічного простору не означає заборони культурного спадку.

— Слід зазначити деякі «гострі кути», які стосуються українців, що брали участь у боротьбі з фашизмом під час Другої світової війни…

— Тут є багато нюансів, на які потрібно зважати, але, на мою думку, важливо зберігати пам’ять про тих, хто обороняв українські землі від нацизму. Насамперед ми вшановуємо пам’ять солдатів і офіцерів, які віддали своє життя заради перемоги над гітлерівцями. Водночас не варто випускати з уваги, що встановлені в радянський час пам’ятники слугували не лише, а часто навіть не стільки виявом шани до полеглих, як інструментом комуністичної пропаганди чи імперського домінування. Як, зокрема, у практиці розміщення поховань у центрі міст.

Окремо варто згадати, що перемога над нацизмом далася українському народу дорогою ціною. Зокрема, і через те, що сталінський режим і його воєначальники не рахувалися із життями своїх громадян та солдат. До прикладу можна взяти того ж генерала Ватутіна, який був командувачем Першого Українського фронту. У повоєнні роки його постать всіляко глорифікувалась, зокрема і як символ російського домінування над Україною. А розмірковуючи про його військові здобутки, треба все-таки пам’ятати про його «перемоги», зокрема й «битву за Дніпро», яка коштувала життів сотень тисяч «чорносвитників» — українських селян, яких масово без будь-якої підготовки заганяли до лав Червоної армії і одразу ж кидали у бій, часто навіть без зброї. Усе для того, щоби виконати забаганку Сталіна. Це — факт злочину, а не військового генія. То чи гідні виконавці сталінських забаганок нашого вшанування в пам’ятниках та назвах вулиць?

До речі, подібна тактика кидання у бій непідготовлених «мобіків» і нині на озброєнні російських генералів, які не цінують життя своїх підлеглих.

Водночас підкреслю, що усунення пам’ятників не повинно призводити до зменшення культурного простору. Тому нині треба сміливіше вводити в публічний простір імена людей, які є прикладом служіння своїй Батьківщині. Тут важливу роль матимуть ініціативи територіальних громад, які й повинні визначати, якими вулицями ми ходитимемо, та які пам’ятники прикрашатимуть наші міста і села.

 

 

Перегляди:555
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародний Виставковий Центр
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”