«…для справжнього розуму немає неприємнішого видовища,
ніж фальш в картині, навіть якщо ця картина написана
із великим старанням».
Альбрехт Дюрер

Культурну епоху Відродження у світі прийнято називати французьким словом-відповідником Ренесанс, хоча насправді пов’язаний з нею культурний рух розпочався в північних містах Італіїі. З встановленням раннього християнства церковна влада жорстко відкинула принципи античної греко-римської культури разом з науковими досягненнями та літературою давніх греків як такі, що несуть в собі філософію язичництва. Було встановлено жорсткий контроль над літературною думкою, науковими дослідженнями, в мистецтві допускалися лише божественні теми та символічне зображення Бога.Анатомічне зображення людського тіла, а тим більше оголеного, вважалося непристойністю.В офіційному спілкуванні беззаперечно домінувала лише церковно-латинська мова, залишаючи народну мову на «нижчому рівні» побутового спілкування.

Тим часом, протистояння католицького Риму з ортодоксальною (православною) Візантією спонукало Папу Інокентія ІІІ організувати Четвертий хрестовий похід (1202-1204), щоб остаточно ліквідувати Візантійський патріархат. Проте, через грошові питання між венеційцями, які надавали хрестоносцям флот для цієї експедиції, та підтримуваним ними претендентом на Візантійський престол, ситуація була значно ускладнена, і хрестоносці (переважно французи) розграбували величезне, як на той час, місто, захопили владу в свої руки і створили Латинську імперію, яка проіснувала до 1261 року. За цей час з Візантії до Італії було вивезено не тільки величезну кількість матеріальних багатств, але, вже й забуті Європою, витвори мистецтва та наукові праці античності. А коли 29 травня 1453 року Константинополь взяли турки-османи і, остаточно знищивши християнську імперію, перекрили європейцям значну кількість проторених торгових шляхівчерез Азію, європейський світ постав перед необхідністю радикальних змін. І хто міг здійснити ці зміни? Люди дії. Ті, хто був сповнений жагою відкриттів, ті, хто володіли ремеслами та професіями, ті хто мав знання і був готовий їх розвивати та поглиблювати. Ті, хто був впевнений у собі у своїх здібностях і прагнув нових досягнень. Новому світові були потрібні точність, прагматизм, анатомічність.

І він потребував іншої філософії. Філософії зосередженій на людині, яка бачить християнського Бога не в символічному, невиразному обліку, а в людській, зрозумілій для себе подобі. Звідси і назва нового напрямку в науці та мистецтві – гуманізм, від латинського homo (людина). Повернення до творчих та наукових напрацювань давніх греків, які ще за багато років тому дали світові потрібні саме тепер філософські рішення та мистецькі зразки і стало для Італії відродженням знищеної свого часу греко-римської античної культури. Просто тепер, ця, зорієнтована на людську особистість, культура вдало поєднувалася митцями з базовими вимогами християнської церкви. Вже згодом, історичний період між занепадом античності та її відродженням отримав назву Середніх віків або Середньовіччя.

Тож спочатку Відродження виникло в Італії. Його початок – Протовідродження (13-14 століття) – пов’язують з іменами поетів Данте Аліг’єрі (1265-1321), який своїм сатиричним твором «Божественна комедія» вказав радикально новий напрям у європейській культурі, та Франческо Петрарки (1304-1374). У своєму автобіографічному творі «Лист до нащадків» Петрарка пише про свої мандри, сумніви та переживання, незадоволення своєю епохою, пошук гармонії та досконалість античної культури.

В образотворчому мистецтві живими символами італійського Відродження стали Леонардо да Вінчі (1452-1519), який у своїх малярських роботах зумів створити ту глибину і таємничість, які наче відображали непізнані глибини людської природи, живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520), який вміло надавав своїм творам поетичності, рівноваги і невимушеності, дотримуючись при цьому правил симетрії та перспективи, і поет, скульптор та архітектор Мікеладжело Буонаротті (1475-1564), мистецтво якого, на переконання дослідників, починається і завершується зображенням людського тіла.

Поза тим, характерний для Відродження інтерес до математики, геометрії і науки взагалі, спричинив низку важливих відкриттів. Так, в середині 15 століття, німецький ювелір, виробник дзеркал і винахідник Йоган Гуттенберг, використавши давні, відомі в Китаї, Японії та Кореї способи друку текстів за допомогою пресу та форм з опуклими літерами (високий друк), які вироблялися з дерева і глини, винайшов спосіб лиття окремих, дзеркально обернутих літер зі свинцю. На цій основі, він розробив принципово нову технологію друку, що полягала у створенні достатньо великого запасу окремих літер, які сортувалися по комірках, з тим, щоб вставляти ці літери в матриці в потрібному порядку і в потрібній кількості, формуючи сторінки майбутньої книги. Потім, за допомогою вже відомого на той час друкарського пресу і стійкої олійної фарби, ці сторінки перебивалися на папір. Метод Гуттенберга дозволив здійснювати друк зі швидкістю 100 відбитків на годину, що було значним прогресом, бо виготовлення книг за допомогою пресу старими технологіями не надто пришвидшувало справу у порівнянні зі створенням рукописних примірників. Сам Гуттенберг не надто заробив на цій справі, але все-таки запустив процес  відносно швидкого книгодрукування і таки був вшанований належним чином наприкінці свого життя. Цей винахід знаменував початок періоду Високого Відродження (кінець 15 – початок 16 століття) або «Золотого віку», коли завдяки появі значної кількості друкованих книг, ідеї Відродження масово вийшли за межі Італії і поширилися в усіх країнах Європи.

Саме в цей період і випало жити Альбрехту Дюреру Молодшому, баварцю, який прославив  свою землю і в Німеччині, і далеко за кордоном.

Альбрехт Дюрер (Albrecht Dürer) народився 21 травня 1471 у Баварському місті Нюрнберзі і, завдяки своєму оточенню, настроям епохи та власному таланту і працездатності зумів стати одним з найвизначніших майстрів західноєвропейського мистецтва. Як і багато хто з його сучасників, він працював у різних напрямках, таких як живопис, графіка, гравюра, архітектура, але поза тим був і теоретиком мистецтва та математиком, а поза вівтарними картинами, портретами, книжковими ілюстраціями, гравюрами по міді, дереворитами, вітражами та екслібрисами здійнив певні звершення у геометрії, книгодрукуванні, архітектурі, військово-інженерній справі та теорії фехтування. Аоскільки писав свої книги німецькою, практично створив новий пласт німецької наукової термінології.

Серед його книг бачимо твори досить різної тематики:

І. Трактат „Керівництво до вимірювання за допомогою циркуля та лінійки“ у чотирьох книгах, який за первинним задумом мав стати посібником для художників, але мимоволі виявився і першим німецьким підручником з геометрії. Перша книга – це лінійна геометрія, друга – розташування фігур на площині, третя – принципи геометрії в архітектурі, проєктуванні та типографії, четверта – перспектива та світлотінь. В останній книгі Дюрер пропонує навіть пристрої та прилади для побудови перспективи за допомогою механічних методів. Ця книга була опублікована 1525 року  і одразу набула поширення на півночі Європи, оскільки значною мірою доносила читачеві інформацію, що вже була добре відома італійським митцям та науковцям.

ІІ. У трактаті «Чотири книги про людські пропорції», виданому 1528 року, одразу по смерті Дюрера, йдеться про фігуру людини та методи її побудови. У першій книзі наведено п’ять типів фігур людського тіла чоловічого та жіночого тіла, пропорції яких вимірюються за допомогою масштабу (так званого «дільника»), що виражає відношення довжини кожної частини тіла до його загальної довжини. Друга книга – це вісім додаткових типів фігур, поділених на частини. У третій книзі – власні пропозиції Дюреращодо побудови нестандартних пропорцій фігур, які зустрічаються у реальному житті. Один з його методів – геометричне моделювання  опуклих і вігнутих дзеркал. Четверта книга – зображення людської фігури у просторі, передача ракурсів та руху тіла. В Додатку до третьої книги Дюрер говорить про естетику і обґрунтовує реалістичний метод, що вимагає від художника глибоко вивчати природу, намагаючись осягнути справжню сутність речей. На цій основі він доводить, що поняття краси і прекрасного є відносним і не має орієнтуватися на створені кимось еталони, а досягнення якогось ідеалу в принципі неможливе. На його думку будь-яка повсякденна, навіть груба з вигляду, річ гідна зображення, і в мистецтві може виглядати прекрасно, якщо творець роботи наділений достатнім хистом. Тобто поняття краси у природі і в мистецтві можуть і не збігатися.

ІІІ. Активно співпрацюючи з різними видавцями в напрямку створення гравюр, 1498 року він видав ілюстровану книгу«Апокаліпсис» або «Апокаліпсис з зображеннями»  («Apocalipsis cum figuris»), що складалася з 15 його дереворитів (відбитків з гравюр на дереві) з богословськими коментарями на відповідну тему латинською та німецькою мовами. Ця художня серія була розпочата у 1494-1495 роках, і найвідомішою з 15 робіт стала гравюра «Чотири вершники Апокаліпсису», створена орієнтовно у 1487-1498 роках. На той час Європа була налякана передбаченнями щодо кінця світу, який начебто мав статися 1450 року, тож на цій хвилі книга здобула шалений успіх і непоганий прибуток для автора. Дюрер навіть відчув певну фінансову самостійність і меншу залежність від меценатства.Тож зосередившись на улюбленій справі гравіювання, 1511 року перевидав «Апокаліпсис» уже доповнений його «Життям Богородиці та великими страстями». Слід згадати і те, що в цей період гравюрами Альбрехта Дюрера захоплюються навіть молоді художники Італії – батьківшини Відродження.

IV. Книга Дюрера «Настанови до укріплення міст, замків та окремих ділянок» (Etlicheunderricht, zubefestigungderStett, SchlossundFlecken), була видана у Нюрнберзі 1527 року. Дослідники стверджують, що вона стала першою друкованою працею з фортифікації у Західній Європі і заклала основи військової інженерної справи на кілька століть уперед.

Тут слід враховувати, що Альбрехт Дюрер жив в епоху так званого «другого періоду розвитку вогнепальної зброї», армії кардинально змінювались, запроваджуючи статути, регулярне навчання, оснащуючись кращими за попередні зразки вогнепальної зброї мушкетами. За цих умов істотно знижувалась ефективність важкої кавалерії, що практично відкидало потребу в лицарстві як такому, а потужний мушкетний вогонь у поєднанні з артилерією робив значно проблематичнішою і оборону замків.

У своїй праці Дюрер істотно переосмислює принципи побудови стаціонарних (капітальних) фортифікацій, пропонуючи створення в основі стін парапетів, від яких би рикошетили чавунні гарматні ядра; вдосконалення стрільниць для оборонців фортечних укріплень; побудову казематних приміщень для укриття особового складу та харчових запасів від артилерійських бомб; організацію в оборонній стіні виступів, що давали змогу вести фланговий вогонь (уздовж стіни) на обидва боки укріплення. Тобто, при плануванні мурованої оборонної стіни, він пропонував ставити по кутах круглі, напівкруглі чи полігональні башти, а також додавати такі башти (бастеї) уздовж прямих ділянок стіни на відстані мушкетного пострілу одна від одної.Наводив поради, щодо створення окремих укріплень-фортів для захисту підходів до міста у тіснинах. Виконав математичні обчислення та розробив геометиричні схеми для організації ведення вогню; розробив вигляд гарматних амбразур та систему вентиляції для відведення порохового диму з казематів.

Загалом, ідеї митця поєднували турботу про надійність укріплень і людинозорієнтованість – тобто максимальний захист і збереження особового складу оборонців, пропонуючи навіть заслінки в стрільницях для надійнішого захисту гармашів під час набивання гармати, ніші для їхнього відпочинку та каміни для опалення приміщень. У малих стрільницях для фальконетів він передбачив вертикальні прорізи, що полегшували прицілювання.

В загальній організації оборонних споруд надавав важливе значення ровам, що органічно поєднувалися з земляними та камінними укріпленнями. Ефективний захист від артилерії, з його точки зору, передбачав не тільки посилені, математично розраховані по нахилам чи полігональному розміщенню, з метою послаблення удару гарматного ядра, парапети, дистанціювання та прикриття укріплень завдяки ровам та валам, але й нижчу висоту кам’яних мурів, порівняно з середньовічними спорудами. Власну, потужнішу, артилерію, для більшої ефективності, пропонувалося розміщувати на горішніх ярусах фортечних укріплень.

Максималістичні ідеї Дюрера щоправда були дороговартісними в реалізації, але за його проєктами таки було збудовано башту Соллер у Нюрнберзі, а також фортецю Мунот у Швейцарії (Шафгаузен), що  зводилась у 1564-1589 роках. Під впливом інженерної теорії Дюрера будувалися і укріплення в північній Італії, зокрема фортеця Делла Бокара (Forte Boccara) у Вероні.Відповідно до ідей Дюрера, тут було створено глибокі рови та потужний захист на флангах.

Звісно, майстер немало попрацював над укріпленнями свого рідного міста Нюрнберга, а його ідеї знайшли широке втілення у фортечному будівництві 16 століття. Їх також було значно розвинено наступниками, зокрема його полігональні башти-бастеїдля артилерії, у пізніших проектах, отримали вигляд капонірів та п’ятикутних бастіонів.

Охопивши всю Західну Європу, з середини 16 століття його ідеї втілюються і в Польщі Литві та Україні.  Елементи дюрерівської фортифікації можна знайти і в архітектурів Кам’янець-Побільської фортеці і навіть в укріпленнях Київської фортеці 19 століття.

V. Відомо, що Дюрер взагалі широко цікавився військовою справою і, поза всіма своїми роботами, встигав малювати й людей у військовому спорядженні та елементи ближнього бою. Він мав хорошого вчителя фехтування і сам добре вправлявся з холодною зброєю, тож не дивно, що, в своєму потязі до теоретизування, створив і мальований підручник з фехтування, який побачив світ у друкованому виданні 1512 року. У цій книзі помітне старанне опрацювання попередніх робіт з німецької школи фехтування на довгих, півтораметрових дворучних кривих мечах,якимикористувались ландскнехти. Зауважимо, що, в часи Дюрера, двобої на таких мечах були досить популярними серед німецької молоді.

«Книга фехтування» (Das Fechtbuch) Дюрера – оригінальна назва: «Тренування зі зброєю, або Роздуми Альбрехта Дюрера щодо поводження зі зброєю» (OptlodidaskaliasiveArmorumTractandorumMeditatioAlbertiDureri) – була створення чи то на замовлення чи то на пошану імператора Максиміліана І –це альбом обсягом 35 сторінок, на яких розміщено 120 малюнків з прийомами середньовічної греко-римської боротьби та 80 малюнків з прийомами фехтування на мечах, кинджалах та коротких кривих мечах (їх називали «бойовий ніж» – kriegmesser).

VI.Писав Дюрер і великий посібник з живопису, роботу над яким розпочав 1507 року, але через широкі інтереси та величезну охоплюваність матеріалу завершити його не встиг. Проте він встиг створити певну кількість трактатів в яких намагався систематизувати знання про мистецтво.

Маючи на увазі окремі напрацювання Дюрера, бачимо за доречне згадати про

• його магічний квадрат, зображений на гравюрі «Меланхолія». Числа від 1 до 16вписані у розкреслений квадрат таким чином, що сума 34 отримується при складанні чисел по вертикалі, горизонталі та діагоналі, у всіх чотирьох чвертях, в центральному чотирикутнику і при додаванні чотирьох кутових клітин. В таблиці вміщено навіть рік створення гравюри «Меланхолія» – 1514 (дві середні клітини нижньої горизонталі);
• три гравюри на дереві з зображенням карт південної та північної півкуль зоряного неба, а також східної півкулі Землі, створенні 1515 року. Над цими гравюрами, він працював спільно з австрійським придворним астрономом Йоганом Штьоберером або ж Стабієм (лат. Johannes Stabius; нім. Johannes Stöberer) та німецьким математиком, астрономом Конрадом Хейнфогелем (Konrad Heinfogel).

VIІ. Нарешті у власній автобіографії Альбрехта Дюрера опублікованій 1524 року під назвою «Сімейна хроніка» (Familienchronik), бачимо, що його предки по батьковій лінії походили з території тодішнього королівства Угорщина Вони розводили худобу у селі Ейтас (Айтос), поблизу містечка Юла (Дьюла). Оскільки в їхньому регіоні були золоті копальні, його дід і батько вже були майстрами-золотарями. Згодом батько, також Альбрехт, переїхав займатися своїм ремеслом золотаря до Нюрнберга (1455) під ім’ям Альбрехт Айтоші (з Айтосу). Мабуть задля того, щоб прізвище краще вписувалося в німецькомовне середовище, він дослівно переклав основу назви свого села (двері) з угорської на німецьку, тож тепер воно звучало Тюрер.Вже згодом Альбрехт-молодший ще раз перемінив його на Дюрер,відповідно до нюрнберзької вимови (франконського діалекту), зберігши двері у власноруч створеному родовому гербі.

У Нюрнберзі, вже 1467 року, Альбрехт Тюрер, батько майбутнього художника, отримав звання майстра і одразу одружився з Барбарою Хольпер, донькою свого вчителя. Слід зазначити, що за місцевими правилами, власну справу могли відкривати тільки одружені майстри. До того ж, мати нареченої, Клінґа Оллінгер, також мала родинні зв’язки в Угорщині.У подружжя народилося 18 дітей, з яких до повноліття дожили тільки троє – сам Альбрехт та двоє його молодших братів Ганс і Ендрес.До речі, хрещеним батьком молодшого Альбрехта став німецький видавець Антон Кобергер, тож не дивно, що у майбутньому Альбрехт Дюрер значну частину свого життя та своїх робіт пов’яже саме з видавничою справою.

Після початкової школи, коли Альбрехту виповнилося 13 років, батько став долучати його до золотарського ремесла, проте хлопця дуже тягло до живопису, що на той час у Німеччині ще теж розглядався як ремесло, а не мистецьке заняття. Побачивши, що така справа, батько зітхнув і таки віддав сина в навчання до знайомого майстра, відомого живописця і графіка Міхаеля Вольгемута. Саме тут Альбрехт вперше долучився до мистецтва деревориту.

У тогочасній Німеччині, щоб отримати звання майстра у своєму ремеслі, і, відповідно, право на відкриття власної майстерні, учень-підмайстер, після отримання необхідних навичок, мав відвідати й інші краї, та перейняти досвід тамтешніх майстрів. Тільки після цього він робив свій шедевр – екзаменаційну роботу, після позитивної оцінки якої, його визнавали майстром.Отже, через три роки Альбрехт вирушив у мандри містами верхнього Рейну (з 1490 по 1494). Точно відомо, що він побував у Франкфурті, Майнці, Кольмарі, Базелі та Страсбурзі, де вже творив свої перші самостійні роботи.

1494 року він повернувся до Нюрнберга, одружився з дочкою батькового товариша Агнес Фрей і, вже восени, сам, без дружини, подався у мандрівку до Венеції. Там, знайомство з італійським мистецтвом справило на нього велике враження і надихнуло на подальшу творчість. Поза тим, дорогою він зробив чудові пейзажні роботи в акварелі, започаткувавши тим самим новий жанр у мистецтві графіки. Вдруге він побував у Венеції під час своєї другої поїздки до Італії 1507-1508 років, вже як відомий художник, що досконало оволодів мистецтвом ренесансу. На той час в Європі його вже глибоко шанували як гравера, але цього разу він мав нагоду підтвердити італійцям і свою майстерність в живописі. Невідомо чи художник заїздив до Риму (з цього приводу не маємо точних відомостей), але окрім Венеції він точно побував у таких містах як Болонья і Феррара.

У 1520-1521 роках Альбрехт Дюрер разом з дружиною мандрує до Нідерландів і відвідує Антверпен, Брюссель,Брюгге, Гент, Кельн та Зеландію, де його приймають з великою пошаною, як відому людину і шанованого в європейських землях майстра.

Яким же чином одна людина за своє життя змогла не тільки осягнути широкий діапазон мистецьких та наукових знань, навичок і вмінь, але й створити значну кількість шедеврів, що не тільки отримали високу оцінку сучасників, але й зберегли свій вплив на культурний розвиток Європи упродовж століть? Звісно маємо враховувати і його вроджений талант, і темперамент, і, як вже згадувалося вище, його епоху, що потребувала діячів активних та різностороніх, а також його оточення та, як би це комусь не видавалося дивним, існуючу на той час адміністративну систему.Річ у тім, що у місті Нюрнберг ремісники підпорядковувались не вузькоспеціалізованим гільдіям чи цехам, а безпосередньо міській Раді, тож це давало більше змоги виявляти себе у різних напрямках мистецького ремесла.

З 1477 по 1484 роки малий Альбрехт навчався в латинській школі, а тоді, у віці 13 років, за традицією, почав переймати від батька його ремесло. Однак вже тоді він дуже захоплювався малюнком та гравюрою і всім серцем прагнув оволодіти цими техніками. Попрацювавши у батьковій майстерні років два та осягнувши основи золотарства, Альбрехт з 1486 по 1489 рік навчався живопису та гравюрі у Міхаеля Вольгемута, який був не тільки батьковим другом, але й шанованим у Нюбрнберзі майстром.Місто на той час процвітало і вирізнялося виробництвом предметів розкошу та мистецьких творів, пітримуючи активні торгові стосунки з італійськими містами – найперше Венецією.

Його хрещений, Антон Кобергер, в той час, коли народився Альбрехт саме покинув займатися золотарством і взявся до друкарської справи, швидко ставши найуспішнішим видавцем у Німеччині. Йому належали 24 друкарські преси і друкарні в Німеччині та ближніх землях. Одним з найвідоміших його видань стали «Хроніки Нюрнберга», які містили неймовірне навіть для сьогодення число ілюстрацій-дереворитів – 1 809. Щоправда деякі з них у книзі повторювались, але це не применшувало графічне багатство видання. І замовлення на дереворити виконувала саме майстерня Вольгемута, де саме тоді навчався і працював молодий Дюрер.

Вольгемут займався не тільки живописом та графікою, виконуючи досить широкий спектр робіт. Одружившись на вдові майстра Ганса Плейденвурфа, який за життя спеціалізувався на вітражах, Вольгемут отримав і його майстерню, тож мав немало замовлень і в цьому напрямку. Отже, коли, вже в старшому вці, Дюрер долучився до створення вітражів, він вже був знайомий і з цією складною технікою.

Дуже відомим і популярним на той час в Німеччині був майстер гравюри по міді – Мартін Шонгауер. Альбрехт захоплювався його роботами і під час своєї першої мандрівки одразу подався до міста Кольмар, де жив і працював майстер, щоб познайомитися з ним особисто. Побачитися не вдалося, бо саме перед тим Мартін Шонгауер помер, але Альбрехта приязно зустріли його брати – золотарі Гаспар та Пауль і художник Людвіг. Попрацювавши з Людвігом рік, Альбрехт поїхав до міста Базель, побачитися ще з одним братом Мартіна Шонгауера – золотарем Георгом Шонгауером. Базель був відомий як один із центрів друкарства, тож там молодий Дюрер зміг на повну силу віддатися своїй улюбленій справі – роботі над гравюрами, створивши близько 250 ілюбстрацій до виданих у цьому місті книжок.

У 1493 році він їде до Страсбурга, працювати в жанрі скульптури з найшанованішим скульптором тих часів Ніколаусом Гергартом (Ніколаус Гергартфон Лейден). Варто згадати хоча б те, що Гергарт, скульптор голанського походження, творив свої роботи яскраво, нетрадиційно і з надзичайною реалістичністю.

Того ж 1493 року Альберх дізнається, що батько за час його мандрів підшукав йому наречену – доньку свого товариша Ганса Фрея на ім’я Агнес. Шлюб був вигідним, оскільки Фрей не тільки був музикантом та майстром-механіком, працював з міддю та латунню і тримав майстерню з виготовлення точних інструментів, але й займав у Нюрнберзькій громаді вище становище та був членом Великої Ради міста. А мати Агнеси належала до дворянського роду, хоч і бідного. До того ж за нареченою давали посаг у 200 флоринів, що було неабиякою фінансовою підтримкою.

Дізнавшись цю новину, Альбрехт вирішив зробити нареченій подарунок і написав власний автопортрет. Мабуть, щоб і сама наречені, і нові родичі не так відчували його відсутність. Але зауважимо, що в тодішній Німеччині жанр автопортрета був невідомий. У Дюрера ж це вже була друга робота, бо вперше він намалював сам себе у віці 13 років, коли почав працювати у батьковій майстерні. Та робота була виконана просто на дзеркалі технікою «срібної голки».

Побіжно зазначимо, що в подальшому стосунки Альбрехта Дюрера з Агнесою Фрей, як відомо дослідникам з його листування з близькими друзями, аж ніяк не були теплими. Вочевидь обоє зрозуміли це одразу, бо коли Альбрехт 7 червня 1494 року повернувся з подорожі і одружився, це не завадило йому податися до Венеції вже через три місяці.

З 1995 року молоде подружжя зняло приміщення під житло і майстерню, в якій Дюрер-молодший створив немало своїх дереворитів, а також розпочав робити гравюри по міді. З тиражуванням його робіт немало допомагав хрещений-видавець Антон Кобергер. Проте, саме в цей час, в житті Альбрехта з’являється ще одна людина, яка згодом вплине на його розвиток як митця, вченого і громадянина та стане його найближчим другом. Сталося так, що Дюрери винаймали приміщення (а це була половина будинку) у юриста і дипломата Йогана Піркгеймера, тож їхні сім’ї дуже зблизилися, а син Піркгеймера Віллібальд і став тією людиною, дружбу з якою Альбрехт не поривав до кінця свого життя. Віллібальд був для нього і товаришем, і меценатом, і певною мірою наставником. Саме він ввів Альбрехта в середовище грошовитих людей та нової інтелектуальної еліти міста  – нюрнберзьких гуманістів.

1496 року батько Віллібальда, за зразком флорентійців, створив гурток під назвою Школа поетів, який був не стільки школою, скільки осередком поширення гуманістичних ідей античності з визнанням людини, як центру уваги, а її прав, свобод і благополуччя, як критерію оцінки суспільства; з перевагою вільного пошуку істини над догматизмом, вірою в безмежні можливості та творчий потенціал людини і в те, що мораль і етика формуються самими людьми на основі їхніх практичних потреб, а не якимись надприродними силами. Дюрер взяв на себе візуальне втілення цих ідей і, в період з 1946-го по 1500-й роки, виконав немало гравюр, натхненних свободою думки і мистецьким пошуком. Саме гравюри, завдяки їхній мобільності і можливостям тиражування, доносили тоді матеріально виражені ідеї «нюрнберзького відродження» далеко за межі Німеччини. Особливий відгук вони отримали в північній Італії, де роботи Дюрера надихнули багатьох місцевих майстрів на наслідування його прийомів і сюжетів.

Дюрер не мав університетської освіти і багато навчався сам. В цій справі йому багато допомагали не тільки спілкування в колі освічених людей, але й багата бібліотека Віллібальда, до якої у Альбрехта був необмежений доступ. Книги Фукідіда, Аристофана, Арістотеля, Теофаста, Лукіана, з бібліотеки Віллібальда, Альбрехт навіть прикрасив своїми малюнками. А нові друзі стали і новими замовниками талановитого гравера, тож видання нюрнберзьких гуманістів були щедро оздоблені його роботами. Власне, змолоду Дюрер формувався у гуманістично орієнтованих, новаторських та економічно успішних колах.

При цьому сучасники відзначали, що сам Альбрехт був надзичайно приємною у спілкуванні людиною з гострим розумом і шляхетними манерами. Він не цурався ні звичних для молоді його часу занять фехтуванням чи греко-римською боротьбою, ні музики та інших розваг, і серед товариства не був ні похмурим, ні гордовитим, а сам його вигляд виявляв співрозмовнику благородну душу, схильну до доброчинності.

Та й справді, вийшло так, що подружжя ніколи не мало дітей, проте Альбрехт завжди намагався допомогти батьку та матері і всіляко підтримував своїх молодших братів. Наймолодшого, Ганса, разом з матір’ю він забрав до себе, коли у 1502-му році помер батько. З тих пір Ганс Дюрер (1490–1534) працював з братом освоюючи професію художника і різьбяра, а середульщий – Ендрес (1484–1555) вирішив працювати самостійно, продовжуючи батькову справу.

У 1509 році Дюрера обирають до Великої Ради Нюрнберга. Того ж року він за 275 гульденів купує будинок, в якому облаштовує майстерню та магазин і живе разом з дружиною, матір’ю, слугами і помічниками.

Спілкуючись з вищими колами громади Нюрнберга та інших європейських міст, Дюрер підтримує стосунки і з друкарями, оскільки гравюра є основним джерелом його заробітку. Окрім Антона Кобергера він веде справи і з не менш поважним друкарем Гартманом Шеделем, з яким вони були родичами через Альбрехтову дружину.

У зв’язку з цим слід нагадати, що Альбрехт Дюрер був найкопійованішим і найпродаванішим художником-гравером свого часу. В перші роки 16 століття його витончені дереворити, які дивним чином органічно поєднували італійський дух свободи з німецькою строгістю, були настільки популярні в Італії, що їх не тільки брали за взірець, використовуючи окремі сюжети, деталі композицій і мотиви, але й почали підробляти. Дюрер старанно дбав про свій заробіток і добробут, тож, 1506 року чи не вперше в історії, порушив питання авторського права, звинувативши у підробці його робіт італійця Маркантоніо Раймонді, і звернувся зі скаргою до Венеційського Сенату. А 3 січня 1512 року він отримав привілеї від Нюрнберзької міської ради на поширення своїх гравюр, і відтоді охочі до підробок мали жорстоко каратися.

Завдяки своїм мандрам містами Німеччини та Італії Дюрер зумів налагодити дружні стосунки з багатьма відомими людьми свого часу, серед яких були Рафаель, Джованні Белліні, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський. Немало зустрічався і з людьми, наділеними вищою владою. Але його дуже засмучувало те, що в рідній Німеччині митців сприймали як простих ремісників, на відміну від тієї пошани, якою користувалися італійські майстри.

На його щастя, рідне місто нарешті вирішило дати майстрові перше замовлення: прикрасити двері шафи, в якій зберігалися скарби імператора Священної Римської імперії. Імператором на той час був Максиміліан І і можливо саме цей випадок звернув його увагу на талановитого художника під час візиту до Нюрнберга. Він запропонував Дюрерові працювати при дворі, на що той охоче погодився, бо імператор був саме з тих, хто вмів цінувати і шанувати високе мистецтво. Розповідають історію, що якось імператор Максиміліан побачив як Дюрер працюючи над поточною роботою, стоїть на хисткій драбині. Імператор звернувся до якогось дворянина, що стояв поряд з тим, щоб той потримав драбину задля безпеки художника. Дворянин чемно відповів, що він, з огляду на своє походження, не може підтримувати драбину якомусь простолюдину. Імператор на те зауважив, що він може зробити дворянина з будь-якого селянина, але зробити з будь-якого дворянина Дюрера – навряд чи. І сам потримав драбину, щоб Дюрер спокійно завершив почате.

Працювати в атмосфері імператорського двору Максиміліана, де Дюрер знайшов нових високоосвічених друзів, в тім числі астрономів і математиків, було приємно, але ж справа стояла так, що сам імператор був не надто платоспроможний. Коли Дюрер звернувся до нього з проханням якось вирішити питання з оплатою робіт, Максиміліан запопонував Раді міста Нюрнберг надати художнику щорічну грошову підтримку. Місто з якихось своїх міркувань відмовило, тожімператор повелів виплачувати Альбрехту Дюреру щорічну ренту в розмірі 100 гульденів, які мали вираховуватися з тих податків, що їх місто сплачувало в імперську скарбницю. Коли Максиміліан помер, батьки міста, не переконані, що його наступник так само охоче віддаватиме 100 гульденів Дюреру, відмовилися виплачувати ці гроші без підтвердження «зверху». Цей епізод саме і спонукав Дюрера вирушити до Нідерландів у 2020-му році, бо саме тоді в Аахені мав коронуватися майбутній імператор Карл V. Право Дюрера на пожиттєве отримання визначеної Максиміліаном суми новий імператор підтвердив того ж року, але художник ще на рік залишився в Нідерландах, бажаючи щонайбільше наблизитися до знаних у Європі мистецьких скарбів цих земель. Звісно, не забував він і про себе, пишаючись славою, яка супроводжувала його у цій мандрівці і старанно обліковуючи кількість проданих чи подарованих ним друкарських відбитків своїх робіт.

Прибутку з продажу ця мандрівка не принесла, а натомість Дюрер підчепив хворобу, яка вже не відпускала його до останніх років життя.

Повернувшись 2021 року до Нюрнберга, Дюрер започатковує кілька нових мистецьких робіт, але не встигає їх завершити, частково через хворобу, а частково тому, що значною мірою зосереджується на теорії мистецтва і математики, працюючи над новим, безпрецедентно всеохопним підручником.

Ще 1500 року до Нюрнберга заїздив давній знайомий Дюрера, з яким він спілкувався під час перебування у Венеції – майстер Джакопо де Барбарі – і розповів йому про нові тенденції щодо художнього розвитку перспективи, вивчення анатомії та визначення правильних пропорцій. З того часу Дюрер з головою поринув у дослідження цих речей та багато експериментував з пропорціями людського тіла, про що свідчать його збережені до сьогодні замальовки. Фактично тоді було розпочато велику роботу, яку Дюрер в частині вимірювань і людських пропорцій зміг осмислити і завершити у свій постголандський період. Рукописи цього періоду свідчать про те, що згадані книги були лиш частиною задуманої великої роботи. Та довершити наступні теми він вже не встиг. 6 квітня 1528 року великий майстер помер. На той час йому виповнилось 56 років.

7 квітня Дюрера поховали на цвинтарі Святого Івана в Нюрнберзі, де пізніше був похований і його друг Віллібальд Піркгеймер.

8 квітня, з прямого дозволу старійшин, тобто керівництва міста, тіло було ексгумовано, щоб отримати гіпсову посмертну маску відомого художника і відрізати пасмо його волосся.

Хоч Дюрер і жалівся на те, що в Нюрнбергу його не шанували так, як шанували митців в Італії чи Нідерландах, але він все життя лишався вірним своєму рідному місту і німецькій культурі. У Венеції міська рада була готова платити йому 200 золотих дукатів щорічно, щоб тільки він залишився і працював там. Під час його поїзди до Нідердландів, в Антверпені, йому пропонували річну зарплату в 300 філіппських гульденів, звільнення від податків, гарний будинок у подарунок, безкоштовне харчування та оплату всіх його громадських робіт, але митець не приймав цих пропозицій і кожного разу повертався до Нюрнберга. А захоплення ренесансним мистецтвом не позбавило роботи Дюрера притаманного йому німецького стилю.

Наостанок варто згадати ще один важливий період в житті Дюрера. З поширенням у Європі ідей Мартіна Лютера, Дюрер захопився його вченням і 1517 року навіть приєднався до гуртка нюрнберзьких реформаторів. ВІн радо підтримував стосунки з провідними діячами Реформації і захоплювався їхніми книгами, знаходячи в них підтримку власному баченню світу. І хоча сам він все життя залишався католиком, його товариш Піркгеймер, вже по смерті митця, відгукувався про нього як про «доброго лютеранина».

При цьому, Дюрер загалом підтримував іконоборців, але, як художник, не був у захваті від ідеї взагалі прибрати мистецькі твори з церков.

В теперішній час, Дюрер внесений до літургійного календаря святих в Українській лютеранській церкві, а також вшановується в Євангелічно-лютеранській церкві в Америці та Єпископальній (Англіканській) церкві США. День його вшанування – 6 квітня (дата його смерті). Разом із ним у цей день часто згадують й інших видатних художників Північного Відродження. Лютерани, на відміну від православних чи католиків, не моляться своїм святим, а шанують їх як приклад християнського служіння, глибокої віри та благочестя. Дюрер, зокрема, заслужив це визнання завдяки своїм видатним сакральним творам (гравюри серії «Апокаліпсис», картина «Чотири апостоли»), які відображали ідеї авторитету Святого Письма та стали релігійними маніфестами тієї доби.

Все своє життя Альбрехт Дюрер залишався активним у пошуках досконалості, освоєння нових вмінь та нових художніх технік. Він відмовився від єдиного ідеалу краси і прагнув відображати її в найрізноманітніших варіаціях. Захоплений мистецтвом деревориту, сміливо творив свої роботи більшими за розмірами, ніж інші майстри того часу, складнішими за композицією, насиченішими, об’ємними, з великою кількістю дрібних деталей і вмілим використанням світла і тіні. Серед його яскравих та оригінальних гравюр із майстерно деталізованим тлом, що несли його славу по всій Європі: «Блудний син» (1496), «Морське страхіття» (1498), Немезис» (1502). Майстер портрету, він майстерно творив і власні автопортрети, виконавши перший ще у віці 13-ти років. А його малюнок хворої старенької матері став першим у мистецтві зображенням людини, що видимо втрачає свої здоров’я. Першим створив жанр пейзажних замальовок, які виконував в акварелі під час своїх мандрів. При виконанні робіт на теми релігійних сюжетів сміливо оздоблював їх сценами світського життя. Вміло працював як живописець: венеційці були вражені його роботою «Поклоніння волхвів», яку він виконав 1506 року темперою на льняному полотні.Одним з перших серед німецьких майстрів почав використовувати у живописі поєднання різних матеріалів. Захоплювався науками: математикою, геометрією, біологією, анатомією; інженерною та військовою справою. В його спадку, який дійшов до наших днів, окрім великих робіт, близько, тисячі малюнків. Як митець, він настільки вплинув на розвиток німецької культури і німецького «північного ренесансу», що його епоху справедливо називають епохою Дюрера.

І сьогодні ми не меншою мірою захоплюємося роботами цього видатного графіка та теоретика мистецтва, ніж його сучасники, яким випало жити у романтичну епоху Ренесансу.

Рія Мельник

30.10.2026