Розпад СРСР і творення нової Української держави та українського війська

Якщо наприкінці 70-х років ХХ століття в колишньому Радянському Союзі ще тільки задумувались над проблемами «реального соціалізму», які були очевидними з огляду на незадовільні результати тодішньої економічної та соціальної політики, то 80-ті вже несли з собою зовсім інші настрої. Спроби влади здійснити кардинальні зміни у внутрішній і зовнішній політиці та вибіркове впровадження у систему соціалістичної планової економіки елементів вільного ринку, з одного боку, зменшило тотальний державний контроль у всіх сферах життя суспільства, а з іншого, створило неабиякі спокуси для старих і нових еліт у напрямку привласнення значних обсягів бюджетних коштів, що в умовах тоталітарної однопартійної системи вважалися або «народними» (тобто нічиїми), або ж «партійними» (які складно було витрачати на особисті потреби). Боротьба еліт за право бути долученими до управління грошовими потоками призвела до послаблення центральної влади і швидкої криміналізації слабшої, з точки зору моральності та альтруїзму частини суспільства. Неможливість, за таких умов, ефективного управління величезною країною, що по суті своїй являла імперію, зліплену з розмаїття народів, рас, мов, культур і звичаїв, спровокувала активні відцентрові тенденції.

Збурення суспільних настроїв на ґрунті національної свідомості вилилося в масове народження громадських рухів та об’єднань і підштовхнуло народи, об’єднані військовою силою Москви в штучний «союз», до активних пошуків джерел самоідентифікакції, повернення до власної культурної спадщини й відновлення чи встановлення своїх національних суверенітетів.

Звісно, тривале правління московського «центру» давалося взнаки і всередині національних суспільств продовжували працювати десятиліттями насаджувані гасла, що тим чи іншим чином пропагували єднання нез’єднуваного під кремлівським проводом.

Тим не менше процес розпочався, і так званий «парад суверенітетів» був відкритий Литвою, 11 березня 1990 року, коли вона оголосила про свою незалежність від СРСР.

Навчені кремлівські пропагандисти спробували нівелювати значення такої об’яви способом «розмивання поняття» і 12 червня 1990 року у Москві приймають «Декларацію про державний суверенітет РРФСР». Проте, хід з їхнього боку був не надто вдалим, бо це фактично примусило керівництво Комуністичної партії України прийняти на своєму черговому з’їзді резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Відповідно, того ж дня – 16 липня 1990 року, комуністична більшість у Верховній Раді тодішньої УРСР, керуючись резолюцією з’їзду, змушена була голосувати за Декларацію про державний суверенітет України, сподіваючись на підписання у недалекому майбутньому нового союзного договору. Але реальний текст Декларації вже за своїм змістом фактично був програмою побудови незалежної держави.

Наводимо окремі тези цього історичного документу:

«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».

«Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України».

«Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя».

«Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди».

«Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян».

«Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

«Українська РСР має право на власні Збройні Сили».

«Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР».

Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Зокрема, останнє речення тексту Декларації твердить, що її принципи мають бути основою позиції Республіки при підписанні нового союзного договору. Звісно, очевидний початок швидкого розпаду великої держави, частиною якої була УРСР не міг не викликати тривогу значної частини населення, що пояснюється і природнім страхом несприятливих змін в особистому житті, і очікуванням тривалого некомфортного перехідного періоду, і недовірою до політичного керівництва Республіки, і простою звичкою до існуючого способу життя, і активною антиукраїнською позицією досі правлячої Комуністичної партії та її республіканської організації в Україні – КПУ (Комуністична партія України).

Слід окремо зауважити, що, – знаючи схильність українців до обстоювання власної, значною мірою особистої, свободи, – КПРС системно та досить активно працювала на мінімізацію національного самосприйняття нашого народу, нав’язуючи на рівні підсвідомості формат мислення, опертий на тезу «моя батьківщина СРСР». Врешті, для багатьох, це спричинило певний ментальний розрив між позиціями «Я – українець» та «Я – громалянин Радянського Союзу», аж до неможливості виокремлення жодної з них. Залишкові наслідки цієї діяльності колишньої комуністичної верхівки ми спостерігаємо в Україні ще й сьогодні, – навіть в розпал великої війни з Росією, – коли людина, визнаючи себе українцем чи українкою, в побуті тяжіє до російської культури та до специфічного російського погляду на світ і російського мислення.

Проте, українську обережність та «останні сумніви» швидко здолала спроба антидержавного перевороту 19 серпня 1991 року в Москві, здійснена групою представників вищого партійного керівництва, які створили так званий Держаний комітет з надзвичайного стану (рос. ГКЧП) і спробували повернути країну до старих порядків. Звісно, що найперше ця група оголосила надзвичайний стан з забороною всіх політичних партій, окрім КПРС, а також громадських організацій і рухів демократичного спрямування. Тим більше заборонялися мітинги, страйки та демонстрації. Впроваджувалася цензура щодо ЗМІ, призупинявся вихід більшості газет. У Москві було встановлено комендантську годину, а на вулицях з’явилися війська.

Заколот не отримав належної підтримки ні з боку військ, ні з боку громади союзної столиці, тому діяльність «комітету» було припинено вже 22 серпня. Тим часом, налякана цими подіями, комуністична більшість у Верховній раді на вечір 20 серпня 1991 року погодилась на засудження дій ДКНС, а 24 серпня 1991 року о 17:55 Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України». «За» проголосували 346 з 450 депутатів.

УРСР перестала існувати, а замість неї постала нова суверенна країна – Україна.

Того ж дня було прийняте рішення про проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму на підтримку прийнятого документу.

Так само 24 серпня було прийнято постанову «Про військові формування в Україні», яка й заклала початок будівництва Збройних Сил України.

Текст Постанови:

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Про військові формування на Україні (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 38, ст. 506)

Верховна Рада України (ВР) п о с т а н о в л я є:

1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.

2. Утворити Міністерство оборони України.

3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

                 Голова Верховної Ради України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 24 серпня 1991 року

№ 1431-XII

3 вересня 1991 року міністром оборони України був затверджений генерал-майор авіації Костянтин Морозов, який під час серпневих подій у Москві твердо підтримав курс України на відокремлення від СРСР і утворення незалежної держави. А 4 вересня над куполом Верховної Ради України було урочисто піднято синьо-жовтий стяг.

12 вересня ухвалюється закон про правонаступництво України, 17 вересня було внесено зміни до Конституції, де слова «Українська РСР» замінено на «Україна».

Почалася активна розробка необхідних незалежній країні проектів законодавчих актів, у тому числі в галузі військового будівництва. 8 жовтня ухвалено Закон «Про громадянство України», 11 жовтня створено Раду оборони України. Того ж 11 жовтня 1991 року Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. За новою концепцією передбачалася, що Україна має стати нейтральною, без’ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках. До цієї мети країна мала йти поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, які, щоправда, на той час, важко було передбачити.

Концепція також визначала, що Збройні Сили України складаються з чотирьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили. Збройні Сили України мали будуватися за принципом розумної достатності, отже виходячи з фінансово-економічних можливостей чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8–0,9% чисельності населення країни: 400–420 тис. осіб.

22 жовтня у першому читанні схвалено законопроекти «Про оборону України», «Про Республіканську гвардію України», «Про державний кордон України» та «Про прикордонні війська України»

Законопроект “Про оборону України” виходив з того, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, незалежно від їх соціально-політичної та економічної орієнтації. Принципи побудови Збройних Сил України мали забезпечити створення армії правової демократичної держави на основі: демократії, гуманізму та верховенства закону, основними функціями якої полягали у збройному захисті незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України.

За результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, Акт проголошення незалежності підтримали всі адміністративні регіони України. «За» проголосували 90,32% (28 804 071 особа) з тих, то брав участь у голосуванні – 31 891 742 особи (84,18 % населення України).

Так само 1 грудня 1991 року відбулися і перші вибори Президента України. Ним став Леонід Кравчук.

Грудень 1991 став тим місяцем, коли, отримавши на референдумі всенародну підтримку рішення про створення незалежної держави, Верховна Рада України приймає цілий пакет життєво важливих і найтерміновіших постанов. Вже 6 грудня були прийняті Закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» і затверджено текст Військової присяги, яку першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов. А вже 8 грудня президент Леонід Кравчук бере участь у зустрічі трьох президентів (Росії, України та Білорусі) на білоруській території у Біловезькій Пущі, де лідери домовляються про те, що СРСР припиняє своє існування, а натомість підписують угоду про створення Співдружності Незалежних Держав., у якій влада РФ бачила можливість втримати контроль над колишніми союзними республіками. Україна ратифікувала Угоду 10 грудня 1991 року, проте 20 грудня, через вже очевидні спроби Росії реанімувати Радянський Союз, Верховна Рада України прийняла «Заяву Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав» такого змісту:

Ратифікована 10 грудня 1991 року Верховною Радою України Угода про співдружність незалежних держав із Застереженнями до неї забезпечує незалежність України як держави. Разом з тим має місце неоднозначне тлумачення як окремих положень Угоди, так і загального її спрямування офіційними колами сторін, що її уклали. Мова зайшла прямо про призначення Угоди як основи для створення нової союзної держави.

Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів з моменту ратифікації Угоди обов’язковими для України є ті положення Угоди, підписаної Президентом України, до яких не зроблені застереження, а також Застереження до Угоди, схвалені Верховною Радою України.

У своєму підсумку ратифікована Верховною Радою України Мінська Угода із застереженнями для України означає наступне:

1. Згідно з Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року та волевиявленням народу України, здійсненим шляхом всеукраїнського референдуму, Україна є і залишається за своїм правовим статусом незалежною державою – суб’єктом міжнародного права.
2. Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління.
3. Україна заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права.
4. Координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер. Їхні рішення є рекомендаційними.
5. Здійснюючи зовнішню політику самостійно, Україна вступатиме в консультації з іншими державами співдружності.
6. Кордон між Україною – з одного боку та Росією і Білорусією – з іншого є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження, визначена Договором між Україною і Росією 1990 року і Договором між Україною і Білорусією 1990 року, лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди чи ні.
7. Україна створюватиме власні Збройні Сили на базі розташованих на її території Збройних Сил колишнього СРСР.
8. Україна прагнутиме набути статусу без’ядерної держави шляхом знищення усіх ядерних арсеналів під ефективним міжнародним контролем і на підставі Декларації про державний суверенітет України не входитиме до військових блоків.
9. Перебування стратегічних збройних сил на території України є тимчасовим. Їхній правовий статус і термін перебування на території України має бути визначений Законом України і спеціальною міждержавною угодою, укладеною між державами, на території яких розміщена ядерна зброя колишнього СРСР.
10. Україна створюватиме власну відкриту економічну систему шляхом запровадження власної грошової одиниці, створення власних банківської та митної систем, розвитку власних систем транспорту і зв’язку, а також участі у регіональних та міжрегіональних ринках.
11. Спори щодо тлумачення і застосування норм Угоди Україна вирішуватиме шляхом переговорів на основі міжнародного права.
12. Україна залишає за собою право не тільки призупиняти, а й припинити свою участь в Угоді або окремих її статтях.
13. Україна гарантує виконання міжнародних зобов’язань, що випливають для неї з договорів колишнього Союзу РСР, відповідно до свого національного законодавства.

Викладене в пунктах 1-13 цієї Заяви є офіційним тлумаченням Мінської Угоди і обов’язковим для діяльності Президента України, Прем’єр-Міністра України та інших структурних ланок виконавчої влади.

Отже, Україна, домігшись від Російської Федерації юридичного визнання розпаду СРСР, зуміла не зв’язати себе надмірними зобов’язаннями, що могли б обмежити її суверенітет і впритул зайнялася формуванням власних Збройних Сил.

У січні-лютому Верховною Радою затверджено Державний прапор України (28 січня) та Державний герб України (19 лютого). 20 лютого прийнято рішення про визначення 24 серпня державним святом – Днем незалежності України.

Від початку 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України військ, дислокованих на території України. На той час їхня чисельність складала 980 тисяч осіб.

Ситуація була непростою, що було зумовлено певними причинами, серед яких і наявність на території України значного арсеналу ядерної зброї, і небажання Росії віддавати Україні Чорноморський флот, і проблеми з самовизначенням військовослужбовців військових частин, що знаходилися на українській території, та відповідне не надто довірливе ставлення суспільства до армії, і надмірна – як ми це бачимо зараз – віра в дієвість міжнародного законодавства та в те, що Україна не потребує чисельної армії, може безболісно позбутися значної частини озброєнь і спокійно жити та розвиватися в статусі нейтральної без’ядерної держави.

Ядерна зброя.

Після розпаду Радянського Союзу частина його ядерного озброєння опинилася на території України, а також Білорусі та Казахстану. Україна зокрема стала власником третього за величиною ядерного потенціалу у світі, маючи на своїй території (1) 176 міжконтинентальних балістичних ракет: 130 рідкопаливних SS-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних SS-24 (по десять боєголовок кожна) в шахтних пускових установках; (2) стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160 (від 30 до 43); (3) ядерні боєзаряди стратегічної зброї: від 1514 до 2156; (4) тактичні ядерні боєзаряди: від 2800 до 4200.

31 липня 1991 року між СРСР та США був підписаний Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь СРСР-США (СНО-1 / Strategic Arms Reduction Treaty, START-1), який мав набути чинності 5 грудня 1994 року. За цим договором для забезпечення паритету між стратегічними ядерними силами двох сторін встановлювались рівні ліміти на кількість боєзарядів і засобів їх доставки, а також обмеження на вагу балістичних ракет. Після розпаду Радянського Союзу договір вже не відображав реального стану речей, а США і Європа були вкрай стурбовані можливістю появи нових ядерних держав зі слабо прогнозованим геополітичним курсом. Водночас, з боку РФ, активна інформаційна кампанія була запущена проти України – і на міжнародному рівні, і з активним залученням внутрішніх проросійських сил. Україна знаходилася в слабкій позиції і з точки зору міжнародної підтримки, і з точки зору внутрішніх ресурсів, тож острах швидко втратити щойно проголошену незалежність спонукав іти на компроміси – звідки і відпочатку проголошений курс на без’ядерність та позаблоковість. Під тиском США та РФ 23 травня 1992 року між США, Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном було підписано Лісабонський протокол, за яким останні три країни доєднувались до Strategic Arms Reduction Treaty і декларували своє ядерне роззброєння. Усі наявні на їх території стратегічні ядерні боєголовки вони зобов’язалися ліквідувати або передати Росії.

Протокол був ратифікований Постановою Верховної Ради N 3624-XII від 18 листопада 1993 року з застереженнями, стосовно вивезення з території України наявного ядерного арсеналу. Це застереження було зняте після отримання гарантій безпеки Україні від президентів США та Росії Постановою Верховної Ради № 3919-XII від 3 лютого 1994 року, що набула чинності 5 грудня 1994 року, після підписання Росією, США, Великою Британією та Україною так званого Будапештського меморандуму (Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї / Memorandum on Security Assurances in connection with Ukraine’s accession to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons).

За цією міжнародною угодою США, РФ і Велика Британія зобов’язалися:

• поважати незалежність, суверенітет та кордони України;
• утримуватися від загрози силою, її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України; ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН;
• утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги;
• вимагати негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії чи об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;
• не застосовувати ядерну зброю як проти України так і проти інших держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, крім випадку нападу на них самих, їхні та підопічні території, збройні сили, їхніх союзників;
• проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань.

На 1 червня 1996 року Україна остаточно позбулася ядерного озброєння, на території України не залишилось жодного ядерного боєзаряду. З 2 червня 1996 ми повністю втратили ядерний статус.

Чорноморський флот.

В рамках загального процесу формування Збройних Сил України, що розпочався на початку січня 1991 року, 20 січня Чорноморський флот мав складати присягу на вірність народу України, але, через складність політичної ситуації, ні позиція київської влади, ні позиції військово-морських сил та командування самого флоту не були чіткими і виваженими. Командувача ЧФ Ігоря Касатонова у вересні 1991 призначив президент Росії Борис Єдьцин, без будь-якого узгодження  з українською стороною, що само собою вже створювало напругу. Настрої серед офіцерів та особового складу флоту також були різними: хтось прагнув стати на сторону України, хтось більше волів виконувати накази московського командування. Точну картину побачити було важко, що породжувало нерішучість у діях і Києва, і командирів на місцях. Врешті, під тиском ГШ МВС Росії Касатонов віддав наказ не приймати присягу, доки доля флоту не буде вирішена на рівні керівництва обох держав.

Згідно з Указом Президента України від 5 квітня 1992 р. на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських Сил України, однак Росія продовжувала активний тиск на українське керівництво, використовуючи економічний шантаж (борги України за газ) та політичну гру, спрямовану на відрив від України Криму. 3 серпня 1992 р. на зустрічі президентів України Леоніда Кравчука та Росії – Бориса Єльцина (Ялта) було домолено про поділ Чорноморського флоту навпіл, але через рік, на перемовинах у Масандрі (вересень 1993) росіяни висунули вимогу розрахуватися з боргами за газ, звівши переговори до рішення передати Росії в рахунок заборгованості українську половину флоту. Тобто, в результаті, РФ мала отримати ЧФ повністю. Міністр оборони України Костянтин Морозов, який наполягав на тому, що увесь флот має належати Україні, тоді, через власну позицію, подав у відставку.

На моряків, які хотіли служити Україні, з боку проросійського керівництва чинився великий тиск, але РФ таки пішла на поступки і за угодою між президентами Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним 9 червня 1995 року (Угода між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту) Україні таки переходило 18,3% корабельного складу флоту та 50% його майна:

Стаття 3

Уряди Сторін урегулюють питання відносно майна Чорноморського флоту, і підпишуть щодо цього окрему угоду, маючи на увазі раніше досягнуту домовленість про розподіл зазначеного майна у співвідношенні 50 на 50 відсотків.

Стаття 4

Україні передається 18,3%, Російській Федерації – 81,7% кораблів та суден Чорноморського флоту.

Остаточно питання флоту було «врегульоване» 1997 року, коли угодою «про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» росіянам було надано дозвіл на перебування в Криму з базуванням у місті Севастополь на двадцять років (до 2017 року). Те, що 2010 року тодішній президент України Віктор Янукович підписав угоду щодо продовження цього строку ще на 25 років збурило українське суспільство, але особливого значення вже не мало, оскільки Москва вдалася до «тихої окупації» Криму вже у 2014 році і її військово-морські сили, що базувалися на півострові, зіграли в цій операції не останню роль.

Військо та настрої суспільства.

Оскільки армія в часи СРСР свідомо комплектувалася за екстериторіальним принципом, військові-українці переважно проходили службу за межами України, тоді як в Україні на 1990 рік близько 75% офіцерів були росіянами (у внутрішніх військах росіян було до 80%). До прикладу, 60% офіцерського складу Далекосхідного та Забайкальського округів становили українці, а число українців-офіцерів у Радянські армії загалом сягало 40%. Таким чином, на основі єдиного мовного режиму (російська мова) та змінних етно-культурних умов перебування, армія ефективно працювала як апарат зросійщення, формуючи військового насамперед як «переконаного громадянина СРСР», відірваного від своїх національних коренів і свого природногого культурного середовища. У людей формувалася звичка сприймати московське керівництво як «незаперечно вищу силу», Радянський Союз як могутню державу і свою єдину та неподільну Батьківщину, а союзні республіки – не більше, ніж адміністративні утворення. Такою й справді була стратегічна мета Кремля, тому, для ефективного її досягнення, місцями навіть управлінням загальносоюзних структур республіканського рівня – скажімо у транспортній сфері – визначались зони діяльності, які не співпадали з адміністративними кордонами республік. З 1990 року цю практику намагалися застосувати ширше, але не встигли. «Велика й могутня країна» розсипалась. Тим не менше стан справ зі зденаціоналізованим військом турбував патріотично налаштовану частину українського суспільства, викликаючи напруженість, та, як ми вже згадували вище, – певну недовіру до армії.

Відповідно до загальних відцентрових тенденцій, із середини 80-х років, в Україні, як і в більшості союзних республік, розпочалася науково-практична та організаційна робота з відродження української армії. Відбулися чотири з’їзди офіцерів – громадян України. На І З’їзді, 28 липня 1991 року у м. Києві, зокрема, було прийнято та затверджено Статут Всеукраїнської громадської організації Спілка офіцерів України (СОУ), яка ставила перед собою чітку мету – будівництво національних Збройних Сил та їх соціально-правовий захист. 

На січень-лютий 1992 року під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9293 танки і 11346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, чотири повітряні армії (близько 1500 бойових літаків) і окрема армія ППО. З такою кількістю техніки та особовим складом у 980 тисяч осіб Україні, в стані економічної кризи, впоратися було не легко.

Тим не менше, протягом 1992-1993 років було створено національну систему управління військовим угрупованням колишнього СРСР на території незалежної України, проведено складну організаційну роботу з приведення основної частини офіцерського складу цього угруповання до присяги на вірність народу України, проведено перший етап його реорганізації у структури Збройних Сил України, закладено основи організації видів Збройних Сил України.

Скорочення армії, виховна та організаційна робота у військах.Стосунки з ЄС та НАТО

1 липня 1992 р. Верховна Рада України ратифікувала підписаний 19 листопада 1990 року у Парижі державами-учасницями НАТО та Організації Варшавського договору Договір про звичайні збройні сили в Європі, який, задля стабільності в Європі та усунення можливості масштабної війни, встановлював кількісні обмеження на п’ять основних категорій звичайних озброєнь (танки, бойові броньовані машини, артилерія, бойові літаки та гелікоптери). Відповідно до цього Договору, Україні треба було скоротити кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин – на 2400 одиниць, бойових літаків – на 477 одиниць.

19 жовтня 1993 р. Верховна Рада України розглянула План проведення організаційних заходів у Збройних Силах України. Була прийнята Постанова “Про загальну структуру, чисельність та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України”, якою було визначено чисельність Збройних Сил – 455 тис. військовослужбовців. На цьому ж засіданні Верховної Ради України була затверджена Воєнна доктрина України, яка визначила необхідність приведення системи оборони країни у відповідність до сучасних геополітичних і геостратегічних умов, переглянути та уточнити завдання і зміст діяльності всіх державних структур, організацій і закладів, причетних до забезпечення воєнної безпеки України. Звісно, на початках, не маючи змоги різко розірвати стосунки з Росією через певні політичні, соціальні та економічні фактори, Україна декларувала свій позаблоковий статус, що тоді було необхідним аби не підпасти під військове командування Москви через втягування українців у новий військовий союз на базі створеного на уламках СРСР Союзу Незалежних Держав (СНД).

Слід визнати, тоді багато хто щиро вірив у реальність цього шляху до незалежності, хоча очевидним було й те, що Росія не хоче випускати колишні союзні республіки з-під свого контролю, а довіра до нової держави на міжнародному рівні не була високорю.

З Воєнної доктрини України 1993 року:

«Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки.

Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності».

«Основними причинами війн і воєнних конфліктів можуть стати економічні, політичні, територіальні, національно-етнічні, релігійні або інші суперечності, які державами не завжди розв’язуються безконфліктно.

Своїм потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси.

Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами.

Україна бере участь у скороченні військ і звичайних озброєнь на основі відповідних міжнародних угод, враховуючи при цьому необхідність підтримання власної обороноздатності на належному рівні.

Поважаючи право на свободу суспільно-політичного вибору кожною державою, Україна виключає воєнне втручання у її внутрішні справи.

Головна мета України у можливій війні полягає у відбитті збройної агресії, захисті державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та якнайшвидшому припиненні політичними і дипломатичними засобами воєнних дій».

У 1994 р. закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину, у тім числі 27 982 офіцери.

За цих умов, на посилення роботи з будівництва Збройних Сил України через формування у військовослужбовців стійкого самоусвідомлення як громадян України, в тодішньому Київському Окружному Будинку Офіцерів, що 30 червня був перетворений на Центр культури, просвіти та дозвілля Збройних Сил України і безперервно продовжував здійснювати свою діяльність з забезпечення культурних потреб військовослужбовців та членів їх сімей, розпочалася робота зі створення Університету українознавства . Відповідно до Наказу Міністра оборони України від 2 листопада 1994 року №261 «Про введення в дію Типового положенння про університети українознавства у Збройних силах України», цей університет розпочав свою роботу вже того ж 1994 року. Навчання тут проводилося на 1 та 2 курсах чотирьох факультетах: історії України, історії Українського війська, історії Української культури, Української мови та літератури.

1996 року відбувся перший випуск слухачів Університету українознавства і того ж року, 28 червня, Верховна Рада України 2-го скликання прийняла нову Конституцію України. Те засідання Ради було найдовшим в нашій історії – воно тривало 24 години.

Однак, пристрасті, що панували у Верховній Раді 27-28 червня 1996 стосовно затвердження української символіки та вирішення мовного питання виявили протиріччя, які на той час ще гостро відчувалися в суспільстві: протиріччя між (1) відчуттям щирого національного патріотизму та історичної справедливості в питанні утвердження України як незалежної держави і (2) тяжінням до недавнього, для багатьох вже звичного минулого, наповненого радянською ідеологією та радянськими символами, що таїли в собі приховані психологічні настанови на прийняття верховенства Росії та самоідентифікацію українців як частини слов’янсього світу (в розумінні Москви – російського світу).

Ось цей кремлівський міф про «слов’янську єдність», – виражений у легенді про «три братні народи: Україну, Білорусь та Росію» та підтримуваний старанно повторюваними з боку російських пропагандистів тезами про «один народ» і «русскій мір», змішанням історичних назв Русь (Україна) і Росія (Московія), міфологізацією російських царів і героїзацією діячів радянського періоду та силовим нав’язуванням російськомовності з одночасним паплюженням борців з більшовизмом та російським домінування в Україні, висміюванням української інтелігенції та нагнітанням ненависті до української мови («україномовний» – це «буржуазний націоналіст», «селюк» або «фашист») – настільки вкорінився в нашому суспільстві, що значна його частина бачила за краще ховатися в тіні вже не існуючої країни, ідентифікуючи себе «громадянами СРСР» і заявляючи, що вони «за Україну», але «люблять росіян». Замішана на тривалому впливі радянської пропаганди, ця «любов до росіян» часто-густо домінувала над любов’ю до співгромадян, повагою до своєї країни і навіть над інстинктом самозбереження.

Отже, ще не вирішені на той час, об’єктивно зумовлені попереднім історичним періодом протиріччя, не могли не відображатися і на ставленні до Збройних Сил України та бачення їх подальшого існування і розвитку – як з боку суспільства, так і з боку політиків та самого військового керівництва. Заколихана піснями про «гарантії безпеки» з боку «сильних світу цього» та небагата на фінансові ресурси Україна заходилася скорочувати свою армію з такою динамікою:

1998 р. – 420 тис. осіб (320 тис. військовослужбовців і 100 тис. працівників ЗСУ).

1999 р. – 400 тис. осіб.

2002 р. – 394,75 тис. осіб.

2003 р. – 390 тис. осіб.

2004 р. – 285 тис. осіб.

2005 р. – 245 тис. осіб (180 тис. військовослужбовців і 65 тис. працівників ЗСУ).

2006 р. – 221 тис. осіб.

2007 р. – 200 тис. осіб.

2011 р. – 192 тис. осіб.

2012 р. – 184 тис. осіб (139 тис. військовослужбовців і 45 тис. працівників ЗСУ).

2013 р. –166 тисяч осіб.

Щоправда, за ці роки зросло міжнародне співробітництво у військовій сфері, а українські підрозділи вже з 1992 року брали участь у міжнародних миротворчих операціях, вже тоді заробивши собі хорошу репутацію. Адаптувалися до нових умов органи військового управління, реформувалася система військової освіти, однак усе це відбувалося в рамках мінімізації ролі армії з перспективою на створення високотехнологічних та високомобільних, але менш чисельних збройних сил, що відповідало затвердженій 26 січня 1996 року Радою національної безпеки та оборони Концепції реформування Збройних Сил України. Концепція, між іншим, передбачала і регіональне комплектування армії.

21 січня 1997 року Указом Президента України були затверджені Положення “Про Міністерство оборони України” та “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”. В результаті, Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України значно поширилися на здійснення планування оборони держави і оперативного управління всіма військовими формуваннями України. Генеральний штаб Збройних Сил України отримав право на здійснення контролю за виконанням завдань з організації оборони держави всіма військовими формуваннями. Того ж року було вперше проведено цикл стратегічного планування оборони України і затвердження Стратегічного рішення на застосування Збройних Сил Президентом України.

У 1998 р. замість військових округів було утворено оперативні командування – оперативно-стратегічні об’єднання, призначені для виконання завдань територіальної оборони; на початку 1999 р. було здійснено перехід на нову систему тилового забезпечення за територіальним принципом, що надавало змогу забезпечити інтеграцію ресурсів та скоротити кількість тилових структур.

Було скорочено термін служби призовників, планувалося взагалі відмовитися від призову і повністю перейти на контрактне комплектування збройних сил. Продовжувалося скорочення кількості озброєння та оптимізація організаційної структури. Так, Сухопутні війська перейшли від трирівневої структури (оперативне командування-дивізія-полк) до дворівневої (оперативне командування-бригада).

У 2004-2005 рр. здійснено перехід Збройних Сил з чотирьохвидової на тривидову структуру шляхом створення на базі ВПС і Військ Протиповітряної оборони єдиного виду Збройних Сил – Повітряних Сил у складі трьох повітряних командувань (“Захід”, “Південь”, “Центр”) і тактичної групи “Крим”.

Указом Президента України №800/2004 (Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 липня 2004 року “Про дальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна – НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року”) визначено чіткий курс на співпрацю з ЄС та Євроатлантичним союзом:

“В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі. Активізація євроатлантичної інтеграції України, в тому числі шляхом глибокого реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів, належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики”

Другий абзац пункту 9 Воєнної доктрини України (Умови забезпечення воєнної безпеки України) отримав нову редакцію:

«зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання воєнної сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки;»

Так само впевнено зазвучав і пункт 16:

«Україна має на меті зміцнювати зовнішні гарантії національної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз стабільності у Центральній та Східній Європі.

В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях.

Активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та пов’язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики».

Вже відбувалась активна робота і в напрямку морально-психологічного забезпечення військ. Прийнята 1998 року і оновлена 2004 «Концепція виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України» визначала, що поточний стан вимагав концептуального визначення єдиних підходів до виховання захисника Батьківщини з урахуванням економічної, суспільно-політичної, демографічної ситуації, становища молоді в суспільстві, формування нового світогляду, морально-етичних, національно-історичних основ поведінки.

Концепція зокрема визначала, що:

Інформаційно-пропагандистське забезпечення полягає у здійсненні державними органами, органами військового управління, командувачами, командирами (начальниками), штабами, органами виховної роботи, засобами масової інформації заходів щодо впровадження гуманітарної політики держави у Збройних Силах та інших військових формуваннях України через систему інформації, військово-патріотичного виховання особового складу з метою формування у військовослужбовців громадянської свідомості та відповідальності.

Основними принципами виховної роботи є: державна і патріотична спрямованість виховного процесу…

Щодо розбудови українського війська, інтеграції в міжнародну систему безпеки та підвищення в армії національного духу, у 2007 році тодішній президент Віктор Ющенко заявив:

«Ми повинні орієнтуватися на кращі міжнародні стандарти і зразки. Це, у свою чергу, – один з головних мотивів курсу інтеграції України до Європейського Союзу і НАТО. Ми не зійдемо зі шляху, який веде нашу державу до членства в цих організаціях».

«Ми відроджуємо славу українського воїна, славу козацьку, полковничу, офіцерську, благородну і сповнену гідності. Настав час українській армії практично відчути потребу у відродженні козацької пам’яті, у вшануванні козацьких могил, у збереженні святих для українського війська місць в Україні та за її межами. Берімо приклад з інших народів. Українське військо має історію і зобов’язане її шанувати».

Важливим здобутком став початок створення системи забезпечення інформаційної безпеки держави у воєнній сфері. 2009 року Указом Президента від 8 липня за №514 затверджено Доктрину інформаційної безпеки України, в якій містилися такі тези:

• Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи захисту від негативних інформаційних впливів.
• За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої ваги і стає одним із найважливіших елементів забезпечення національної безпеки. Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою впливають на рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку.
• Від обсягу, швидкості та якості обробки інформації значною мірою залежить ефективність управлінських рішень…
• Спроможність ідентифікувати науково-технічні та екологічні проблеми, здійснювати моніторинг їх розвитку і прогнозування наслідків безпосередньо залежать від ефективності використовуваної інформаційної інфраструктури.
• …інформаційна безпека є невід’ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки.
• Завдяки унікальному геополітичному розташуванню України, багатству духовної та історичної спадщини Українського народу, керуючись ідеями розвитку національного самоусвідомлення та цивілізаційної єдності української нації, Україна має стати інформаційно розвиненою державою, повноправним і впливовим учасником європейського життя, посісти гідне місце у глобалізованому світі.

Доктрина визначала, що державна інформаційна політика у воєнній сфері має реалізуватися через:

• проведення систематичного аналізу застосування засобів, форм та способів інформаційної боротьби у воєнній сфері, визначення напрямів забезпечення інформаційної безпеки держави;
• удосконалення законодавства з питань інформаційної безпеки, координації діяльності органів державної влади та органів військового управління під час вирішення завдань забезпечення інформаційної безпеки;
• удосконалення видів і засобів захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних мережах, що задіяні в управлінні військами і зброєю, від несанкціонованого доступу;
• удосконалення форм і способів протидії інформаційно-психологічним операціям, спрямованим на послаблення обороноздатності держави;
• підготовка спеціалістів з питань інформаційної безпеки у воєнній сфері;

У Збройних Силах було розпочато роботу зі створення вертикалі управління системою забезпечення інформаційної безпеки у воєнній сфері.

Але потреби зміцнення стійкості військ супроти негативних інформаційних впливів через військово-патріотичне виховання та морально-психологічне забезпечення вимагали і оновленого погляду на воєнну історію України. Тож 12 листопада 2009 року Президентом підписано Указ №923 «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії», яким, зокрема, передбачалось:

• «розробити та в установленому порядку затвердити плани воєнно-історичної роботи у Збройних Силах України, а також порядок проведення військових ритуалів з нагоди Днів української воєнної звитяги;
• проводити у військових частинах та військових навчальних закладах патріотично-виховні заходи, присвячені видатним подіям та пам’ятним датам національної воєнної історії, її героям, а також військовим діячам;
• розробити за участю місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування заходи, спрямовані на забезпечення активної участі військових частин та військових навчальних закладів у роботі з облаштування, впорядкування та збереження об’єктів і місць, пов’язаних із видатними подіями національної воєнної історії».

Проте, з огляду на слабкий економічний стан України, стару кадрову систему та незрілість політичних еліт, реформи у війську на той час, окрім скорочення чисельності, зводилися до вилучення у військового відомства «надлишкового» майна, капітальних споруд та земельних ділянок, а військово-патріотичне виховання часто-густо будувалося на радянських зразках та на образах радянської історії. Такому стану речей сприяло і те, що вплив Росії та проросійських сил в межах України ще був дуже відчутним і російська мова та російська культура нав’язувалися українцям як «історично свої», а не як ознаки несвободи та глибоко вкоріненої залежності від територіально великого сусіда. Тож і слабке та неспішне переозброєння Збройних Сил новітніми зразками техніки було наслідком не тільки браку бюджетних коштів, але й низькою пріоритетністю Збройних Сил. Світ говорив про мир та скорочення озброєнь, у повторення битв часів Другої світової війни з масованим застосуванням танків і артилерії вже ніхто не вірив, відповідно і армія та будь-які оборонні заходи не бачились надто потрібними.

Слід зазначити, що вже у березні 2006 року, після внесення змін до Воєнної доктрини, що передбачали майбутній вступ України до НАТО та Євросоюзу, Президентом було затверджено документ під назвою «Стратегічний замисел застосування Збройних Сил України», на основі якого того ж року було розроблено стратегічний план застосування ЗСУ та інших військових формувань, що передбачав для такого застосування сім ситуацій з описом необхідних для кожної з них сил і засобів:

• ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій;
• участь у міжнародних миротворчих операціях;
• антитерористичні операції;
• збройні конфлікти;
• інспіровані в країні, збройні конфлікти, принесені ззовні;
• локальна збройна агресія;
• широкомасштабна збройна агресія (війна).

З огляду на попередні дії Росії 2003 року щодо українського острова Тузла (конфлікт, що мало не скінчився військовим зіткненням) та наполегливе втручання Кремля у внутрішню політику України, план передбачав і загрози з боку східного сусіда, однак 2010 року ситуація різко змінилася.

За результатами чергових президентських виборів в Україні, оголошеними 14 лютого (2010), Президентом України став Віктор Янукович, який категорично заперечував можливий збройний конфлікт з Росією, хоча вже тоді заяви Путіна і реальні дії російського керівництва говорили про протилежне.

2007 року на Мюнхенській коференції Путін виступив з 30-тихвилинною промовою, основою якої стали тези про (1) неприйнятність однополярного світу чи то пак одностороннього домінування на світовій арені США та (2) несумісність розширення НАТО з гарантіями безпеки. Розширення НАТО «серйозно провокує», сказав тоді кремлівський очільник. Фактично це була заява про початок нової відверто агресивної політики Росії, спрямованої на виборювання власного світового лідерства. А 2008 року російські війська вторглися на територію Грузії.

Тим часом на Україну здійснювався сконцентрований і потужний економічний тиск, супроводжуваний політичним тиском внутрішніх проросійських сил.

Розпочинається процес відвертої руйнації Української армії. Новий Президент не тільки не надає жодної уваги питанням обороноздатності країни, а навпаки, починає своє президентство з підписання угоди про продовження перебування в Україні російського Чорноморського флоту з 2017 до 2045 року з автоматичним продовженням на кожні п’ять років потому (так звані Харківські угоди були підписані 21 квітня 2010 року і вже 22 квітня ратифіковані парламентами обох держав). Оскільки «оренда» російським військовим флотом української території кормпенсується не надто прозорими схемами «пільгової» оплати за російський газ, ці домовленості серйозно ставлять під загрозу суверенітет України і з військової, і з економічної точки зору.

Затим розпочинаються спроби скорочення щойно створених у рамках співробітництва з НАТО управлінських війстькових структур та основних (бойових) підрозділів ЗСУ. З боку Адміністрації Президента військове керівеництво отримує однозначну настанову: Росія не може розглядатися як ворог. Цілковито переписана та затверджена Указом Президента №390 від 15 червня 2012 року нова Воєнна доктрина, зокрема містила положення про те, що:

• Україна дотримується принципів оборонної достатності та політики позаблоковості;
• серед світових тенденцій, що впливають на загальну воєнно-політичну обстановку є формування системи багатополярних відносин, встановлення нового балансу сил та інтересів; посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу; зниження дієвості заходів, що застосовуються для запобігання воєнним конфліктам провідними міжнародними оорганізаціями; збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення міжнародних питань; посилення спроможності держав щодо проведення інформаційних операцій; посилення чутливості суспільства до загибелі мирного населення та втрат особового складу військових формувань у воєнних конфліктах;
• серед найактуальніших проблемних питань воєнно-політичних відносин є незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону України, внаслідок чого зберігається ймовірність висунення територіальних претензій до України та виникнення суперечок між державами;
• Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна ваійна проти неї в середньостроковій перспективі є малоймовірною;
• Україна дотримується політики позаблоковості, бо розцінює її як важливий фактор зниження напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні;
• основними напрямками воєнно-економічної політики є ресурсне забезпечення реформ; удосконалення механізму контролю за видатками державного бюджету на оборону; забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців та членів їх сімей; забезпечення утилізації надлишкових зразків озброєння, військової техніки, боєприпасів та компорнентів ракетного палива; забезпечення програм підготовки держави до збройного захисту відповідно до її економічних та фінансових можливостей;
• під час застосування воєнної сили Україна дотримується принципів (1) не застосування військової сили першою; (2) адекватності застосування воєнної сили масштабу збройної агресії; (3) дотримання норм міжнародного права.

У новій Доктрині йшося і про технічне переоснащення ЗСУ озброєнням та військовою технікою переважно вітчизняного виробництва відповідно до обґрунтованих з точки зору оборонної достатності потреб, проте витрати на оборону у 2013 році сягають найнижчого рівня – 1% від ВВП, або 14,8 млрд грн. Загальна чисельність ЗСУ, як було зазначено вище скорочується до 166 тисяч осіб.

14 жовтня 2013 р. Президент України підписав Указ, згідно з яким у 2014 р. примусовий призов мав відбуватися лише до внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, а всі інші війська перейшли б на контрактний принцип комплектування, після звільнення останніх призовників у листопаді 2014 р.

За умов цілковито деструктивної оборонної політики здоровим силам у військовому керівництві все-таки вдалося зберегти кістяк армії, і реформи тривали. У 2012 році, розроблено Програму військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України на 2012–2017 роки. 5 лютого 2013 року наказом Міністерства оборони України було затверджено Концепцію ідеологічної роботи у Збройних Силах України. З метою її реалізації введено новий предмет у системі бойової підготовки — воєнно-ідеологічна підготовка. 14 червня 2013 року вийшов Наказ МОУ № 401. «Про затвердження Інструкції з організації інформаційно-пропагандистського забезпечення у Збройних Силах України».

За окремими суб’єктивними оцінками, на кінець 2013 року ЗСУ ще відсотків на 40 лишалися спроможними до виконання своїх завдань за призначенням.

В такому стані Збройні Сили України зустріли вторгнення з боку сильного, добре озброєного і заздалегідь підготовленого ворога в Крим і на територію українського Донбасу.

Російське вторгнення, відродження українського війська та організація протидії ворожим інформаційно-психологічним операціям.

Відновлюватися довелося швидко, тож 2014 рік став роком відродження української армії. ЗСУ вступили в реальні бої і вистояли, значною мірою завдяки підтримці громадянського суспільства (добровольчі батальйони, волонтерський рух, масові грошові пожертви на військові потреби, задіяння творчого, інженерного та виробничого потенціалу на громадських засадах, інформаційна та моральна підтримка громадськості). Протягом року чисельність Збройних Сил зростає від 150 до 250 тисяч осіб. Зростає кількість задіяних на військовій службі жінок, зокрема у бойових підрозділах. Рейтинг довіри до ЗСУ серед українців зростає до 94%.

Нова реальність, створена відкритими військовими діями Росії проти України та відвертою, неприкритою зневагою Кремля до міжнародного законодавства і міжнародних домовленостей вимагає від України нових підходів до забезпечення власної обороноздатності, отже, 26 травня 2015 року Президент України підписує Указ № 287 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України», а 2 вересня 2015 року Рада національної безпеки і оборони України схвалює проект нової редакції Воєнної доктрини України, яка була затверджена Указом Президента України №555 від 24 вересня 2015 року і містила такі ключові тези:

• Тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України − Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, розпалювання Росією збройного конфлікту в східних регіонах України та руйнування системи світової та регіональної безпеки і принципів міжнародного права зумовлюють перегляд та уточнення доктринальних положень щодо формування та реалізації воєнної політики України.
• Воєнна доктрина ґрунтується на результатах аналізу та прогнозування воєнно-політичної обстановки, принципах оборонної достатності, без’ядерного статусу, високої готовності до оборони, системності оборонного планування, а також визначених Верховною Радою України засадах внутрішньої та зовнішньої політики.
• Основні положення Воєнної доктрини є похідними від Стратегії національної безпеки України, розвивають її положення за напрямами забезпечення воєнної безпеки та спрямовані на протидію агресії з боку Російської Федерації, досягнення Україною критеріїв, необхідних для набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору, забезпечення рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній та військово-технічній сферах з усіма заінтересованими державами-партнерами.
• Серед головних тенденцій, що впливають на воєнно-політичну обстановку в регіоні довкола України, – поширення практики проведення спеціальних операцій та дій провокаційного характеру для створення конфліктних ситуацій; активна дестабілізуюча зовнішня політика і політика безпеки Російської Федерації щодо сусідніх держав, а також щодо міжнародних організацій, включаючи НАТО та ЄС; відмова або ухилення Російської Федерації від виконання зобов’язань за міжнародними договорами у сфері контролю над озброєннями, зміцнення довіри і безпеки у військовій діяльності; модернізація та вдосконалення спеціальними службами іноземних держав систем і комплексів технічної розвідки, нарощування їх можливостей, спроби несанкціонованого доступу до об’єктів інформаційної інфраструктури України; гальмування процесу договірно-правового оформлення державних кордонів та розмежування виключних (морських) економічних зон і континентального шельфу між державами; інформаційна війна Російської Федерації проти України.
• Оскільки зовнішньополітичні умови не сприяють врегулюванню збройного конфлікту на Сході України, Україна може розраховувати насамперед на власні сили та підтримку США, держав − членів ЄС і НАТО, які вважають, що збереження незалежності та територіальної цілісності України є одним із визначальних факторів забезпечення світової та регіональної стабільності.
• Актуальними воєнними загрозами для України є: збройна агресія і порушення територіальної цілісності України, нарощування військової потужності Російської Федерації в безпосередній близькості до державного кордону України, у тому числі потенційна можливість розгортання тактичної ядерної зброї на території Автономної Республіки Крим; мілітаризація Російською Федерацією тимчасово окупованої території; присутність військового контингенту Російської Федерації у Придністровському регіоні Республіки Молдова, який може бути використаний для дестабілізації ситуації у південних регіонах України; нарощування Російською Федерацією поблизу державного кордону України угруповання військ з потужним ударно-наступальним потенціалом; активізація спеціальними службами Російської Федерації розвідувально-підривної діяльності в Україні з метою дестабілізації внутрішньої соціально-політичної обстановки в Україні; діяльність на території України не передбачених законом збройних формувань, спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Україні, залякування населення, позбавлення його волі до опору, порушення функціонування органів державної влади, місцевого самоврядування, важливих об’єктів промисловості та інфраструктури; територіальні претензії Російської Федерації до України і посягання на її суверенітет та територіальну цілісність.
• Воєнно-політичними викликами, які можуть перерости в загрозу застосування воєнної сили проти України, є: втручання у внутрішні справи України з боку Російської Федерації, спрямоване на порушення конституційного устрою, територіальної цілісності та суверенітету України, внутрішньої соціально-політичної стабільності та правопорядку; протидія реалізації європейського вибору Українського народу, формуванню систем колективної безпеки за участю України; невирішеність питань щодо розмежування державного кордону України в акваторії Чорного і Азовського морів, незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону України з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та Республікою Молдова; спроби дестабілізації з боку Російської Федерації соціально-політичної та економічної ситуації в Україні, а також провокування сепаратистських настроїв у районах компактного проживання національних меншин на території України; цілеспрямований інформаційний (інформаційно-психологічний) вплив з використанням сучасних інформаційних технологій, спрямований на формування негативного міжнародного іміджу України, а також на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної обстановки, загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин.
• Загрози воєнній безпеці України можуть бути реалізовані за такими сценаріями як повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України; окрема спеціальна операція Російської Федерації проти України із застосуванням військових підрозділів та/або частин, вогневих ударів, інформаційних, інформаційно-психологічних операцій у сукупності з використанням невоєнних заходів; блокада морських портів, узбережжя або повітряного простору України із застосуванням воєнної сили, порушення комунікацій України з боку Російської Федерації.
• Головною метою воєнної політики України є створення умов для відновлення територіальної цілісності держави, її суверенітету і недоторканності в межах державного кордону України.
• Серед основних завдань воєнної політики України у найближчий час і в середньостроковій перспективі: локалізація та нейтралізація у найкоротший строк воєнно-політичної кризи у східних регіонах України, запобігання її переростанню у масштабну збройну агресію; ліквідація не передбачених законом збройних формувань та відновлення повного контролю державного кордону України; відновлення престижу військової служби; інтегрування добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції в Донецькій і Луганській областях, забезпеченні її проведення, до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; реформування Збройних Сил України з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами держав – членів НАТО; удосконалення системи мобілізаційної підготовки та мобілізації, у тому числі забезпечення створення необхідної кількості підготовленого військового резерву; збереження в умовах збройного протистояння та реальної загрози агресії змішаного принципу комплектування Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань з поступовим збільшенням кількості військовослужбовців за контрактом у складі бойових військових частин.
• Оборона України шляхом проведення спільних операцій сил оборони поєднується з територіальною обороною, організовується опір на тимчасово захоплених ворогом територіях. Основою сил територіальної оборони є підрозділи Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення.
• Після відновлення територіальної цілісності України основна мета воєнної політики полягатиме в запобіганні виникненню нових збройних конфліктів, системному зміцненні обороноздатності держави, підвищенні ролі та авторитету України на міжнародній арені.
• Найвищий ступінь небезпеки має загроза державному суверенітету та територіальній цілісності України. Головною такою загрозою є ймовірність великомасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. Усунення (мінімізація) цієї загрози, забезпечення відсічі збройній агресії Російської Федерації та створення умов для відновлення територіальної цілісності України потребує мобілізації всіх політичних, економічних, воєнних та соціальних можливостей держави і суспільства, що передбачає комплексне планування дій, централізоване керівництво та координацію зусиль складових сектору безпеки і оборони, державних і громадських організацій, об’єднаних спільними цілями.
• Україна залишає за собою право на використання з метою відбиття збройної агресії всіх можливих форм, способів та наявних засобів збройної боротьби, а також завдання ударів противнику на його території з дотриманням принципів і норм міжнародного права.
• Україна вважає, що кожна держава має право гарантувати власну безпеку шляхом інтеграції в такі безпекові структури, які найбільш відповідають її інтересам. З відмовою від політики позаблоковості Україна вибудовує нові підходи до забезпечення національної безпеки, надаватиме пріоритет участі в удосконаленні та розвитку євроатлантичної та європейської систем колективної безпеки.

Загалом нова Доктрина була досить деталізована та несла в собі ті болючі висновки, які Україні довелося зробити за попередні півтора роки російської військової агресії, що значною мірою мала гібридний характер, оскільки характеризувалася максимальним використанням потенціалу інформаційних ресурсів з метою розколоти українське супільство та зорганізувати активні сепаратистські рухи всередині країни, готові до створення антидержавних збройних формувань. Така інформаційна робота з боку Росії активно підтримувалася (1) провокаційними діями російської агентурної мережі в Україні внутрішніх конфліктів на ідеологічно-ціннісному, мовному, етнічному чи релігійному ґрунті, (2) заявами російських і проросійських агентів впливу спрямованими на спотворення української історії задля обґрунтування навіяних імперськими амбіціями територіальних претензій до України. Активна дестабілізуюча політика Росії щодо України, з метою дискредитувати право українців на самостійне розпорядження власною долею, активно провадилась і на міжнародному рівні. Чинився активний опір повноцінній інтеграції України у світове співтовариство, зокрема у питаннях посилення її оборонних спроможностей та участі у євроатлантичній системі колективної безпеки.

Такий цілеспрямований та деструктивний інформаційно-психологічний вплив на Україну та її партнерів вимагав негайної мобілізації всіх внутрішніх ресурсів країни для протидії ворожим інформаційним операціям та посилення морально-психологічної стійкості суспільства. Задля цього було прийнято низку законодавчих рішень у сферах посилення інформаційної безпеки, підвищення престижу державної мови, покращення освітніх процесів. Поточні проблеми перехідного періоду від існування у форматі залежної від Москви союзної республіки СРСР з плановим веденням господарства до незалежної суверенної держави з ринковою економікою давалися взнаки, тож час вимагав і цілеспрямованих заходів з націєтворення: в першу чергу з популяризації знань української історії та культури, впровадження важливих символів національної історії, національних свят та ритуалів, творення пантеону українських героїв. За цим стояли і достатні мобілізаційні спроможності України, і вмотивованість та стійкість бойових підрозділів при виконанні бойових завдань, і усвідомлена підтримка армії в тилу, і, зрозуміло, обороноздатність країни в цілому.

Ще 12 червня з’явився Указ Президента України від 12.06.2015 № 334/2015 «Про заходи щодо поліпшення національно-патріотичного виховання дітей та молоді». Наказом Генерального штабу ЗСУ від 4 січня 2017 р. № 4 затверджено нову «Про затвердження Інструкції з організації інформаційно-пропагандистського забезпечення у Збройних силах України».

Наступна низка документів з’являється у 2017 році:

Указом Президента України №47 від 25 лютого 2017 року вводиться в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України». В новій редакції ми бачимо такі формулювання:

«Застосування Російською Федерацією технологій гібридної війни проти України перетворило інформаційну сферу на ключову арену протиборства. Саме проти України Російська Федерація використовує найновіші інформаційні технології впливу на свідомість громадян, спрямовані на розпалювання національної і релігійної ворожнечі, пропаганду агресивної війни, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення суверенітету і територіальної цілісності України.

Комплексний характер актуальних загроз національній безпеці в інформаційній сфері потребує визначення інноваційних підходів до формування системи захисту та розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації та вільного обігу інформації».

«Актуальними загрозами національним інтересам та національній безпеці України в інформаційній сфері є:

здійснення спеціальних інформаційних операцій, спрямованих на підрив обороноздатності, деморалізацію особового складу Збройних Сил України та інших військових формувань, провокування екстремістських проявів, підживлення панічних настроїв, загострення і дестабілізацію суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, розпалювання міжетнічних і міжконфесійних конфліктів в Україні;

проведення державою-агресором спеціальних інформаційних операцій в інших державах з метою створення негативного іміджу України у світі;

інформаційна експансія держави-агресора та контрольованих нею структур, зокрема шляхом розширення власної інформаційної інфраструктури на території України та в інших державах;

інформаційне домінування держави-агресора на тимчасово окупованих територіях…»

Доктрина інформаційної безпеки передбачає зокрема (1) безпечне функціонування і розвиток національного інформаційного простору та його інтеграція у європейський і світовий інформаційний простір; (2) розвиток системи стратегічних комунікацій України; (3) формування позитивного іміджу України у світі, донесення оперативної, достовірної і об’єктивної інформації про події в Україні до міжнародної спільноти;

На цій основі 28 березня 2017 року Наказом Генерального штабу Збройних Сил України №108 затверджено «Інструкцію з організації національно-патріотичної підготовки у Збройних Силах України».

Відповідно до реформ у вищій освіті трансформується Університет українознавства, що діє при Центральному будинку офіцерів України (Центр культури, просвіти та дозвілля Збройних Сил України у м. Київ перейменовано в Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України згідно з Наказом Міністра оборони України від 24.11.99 № 353). З появою Наказу МОУ від 11.10.2017 №528 «Про організацію діяльності культурно-освітніх центрів неформальної освіти у Збройних Силах України» він починає діяти як Культурно-освітній центр неформальної освіти, продовжуючи реалізовувати свої освітнві програми з історії України, українського війська, української культури та української мови у новому форматі. Такі ж культурно-освітні центри діють і в регіональних будинках офіцерів.

У грудні (08.12.2017) Міністром оборони України затверджено «Концепцію воєнної історії України». З вступної частини Концепції:

«Виклики, що постали перед Україною в останні роки, актуалізували комплекс завдань, пов’язаних зі зміцненням обороноздатності держави, та зумовили потребу у всебічному дослідженні і популяризації воєнної історії України. Підвищення боєздатності та ролі Збройних Сил України, утвердження у суспільній свідомості ідей самовідданості у захисті своєї держави сформували необхідність детального вивчення воєнної історії України. Однак сучасний стан воєнно-історичних знань не відповідає запитам українського суспільства.

В основу Концепції покладено ідею утвердження державності як консолідуючого чинника української політичної нації. Воєнна історія України є національною за своєю глибинною сутністю та водночас постає невід’ємною частиною всесвітньої воєнної історії».

У Концепції воєнної історії було сформульовано основні завдання, пов’язані з актуалізацією вітчизняної історичної науки, запропоновано періодизацію української воєнної історії. Зазначено важливість цього напрямку не тільки для національно-патріотичного виховання широких верств українського суспільства, але й для протидії фальсифікації української воєнної історії, негативному інформаційному впливу у воєнно-історичних питаннях та для поширення інформації про історичне минуле України серед міжнародної наукової спільноти. Дослідження воєнно-історичних подій на теренах України в контексті світової історії; вивчення особливостей військового будівництва за різних форм державності в Україні, досвіду боротьби українців за національну державність; ролі українських військових формувань у національно-визвольних змаганнях; критичне переосмислення радянської спадщини в кінцевому результаті консолідують українське суспільство на основі спільної історичної долі, правдивого відтворення сторінок героїчного минулого, прикладів чесного служіння Україні. Відповідно йдеться і про підвищення в очах суспільства престижу військової справи та Збройних Сил України як інституту держави.

Актуальні на той час проблеми національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання були відверто викладені в частині першій Програми заходів щодо відновлення та впровадження національних бойових традицій у Збройних Силах України, що була затверджена Наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 25.04.2018 № 166:

«Процес реформування Збройних Сил України в умовах відбиття збройної російської агресії потребує визначення чітких національних ідеологічних та світоголядних орієнтирів, спрямованих на формування у військовослужбовців свідомого виконання завдань щодо захисту Української держави.

Актуальність цієї проблеми обумовлена повільним впровадженням у діяльність військ (сил) національних бойових традицій, які мають стати ідеологічним підгрунтям усієї системи підготовки та застосування Збройних Сил України. Причинами такого стану справ стали ряд об’єктивних і суб’єктивних моентів, які негативно вплинули на зазначений вище процес, а саме:

Створення Збройних Сил України відбувалось на основі механічного прийняття до їх складу фрагментальних частин армії і флоту колишнього СРСР, які до 1991 року дислокувались (базувались) на території України. Як наслідок, нинішня українська армія отримала у спадок ідеологеми не існуючої держави (СРСР), правонаступником якої оголошено РФ, котра є країною-агресором по відношенню до України;

Тривала невизначеність ідеологічних орієнтирів державної політики після проголошення незалежності України. Це призвело до уповільнення процесів формування національної ідентичності, появи стійких тенденцій до так званого містечкового патріотизму в регіонах тощо. Зазначене значно послабило морально-психологічну готовність українського суспільства та особового складу Збройних Сил України до адекватних дій, особливо на початковому стані російської агресії, зокрема в Криму і на Донбасі;

Цілеспрямована культивація бойових традицій імперського і радянського періодів, а також сучасної російської армії на тлі відсутності адекватного українського теле-радіо продукту. Зазначене здійснювалось через необмежену присутність до 2014 року в інформаційному просторі України російського медіа-продукту, не вимушеним споживачем якого ставав у тому числі і особовий склад Збройних Сил України;

Відсутність дорожної карти відновлення та впровадження національних бойових традицій в систему діяльностиі Збройних Сил України за участі усієї управлінської вертикалі Міністерства оборони України».

Через місяць 18 травня 2018 міністерство оборони України затверджує «Положення про премію ім. Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва», що мало покласти початок формування нових національних військових традицій через популярний мистецький жанр – художню літературу.

Ще через рік 18 травня 2019 року Президент України підписує Указ №286, яким затверджується Стратегія національно-патріотичного виховання. Найперше наведемо три важливі тези з цього документу:

«Утвердження поваги до державної мови, піднесення її престижу серед громадян є важливим аспектом формування й розвитку особистості та основою національно-патріотичного виховання».

«Актуальність національно-патріотичного виховання громадян зумовлюється необхідністю консолідації та розвитку суспільства, сучасними викликами, що стоять перед Україною і вимагають постійного вдосконалення національно-патріотичного виховання».

«Формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості здійснюється на прикладах героїчної боротьби Українського народу за утвердження суверенітету власної держави, ідеалів свободи, соборності, успадкованих, зокрема, від княжої доби, українських козаків, Українських Січових Стрільців, армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, учасників антибільшовицьких селянських повстань, загонів Карпатської Січі, Української повстанської армії, українців-повстанців у сталінських концтаборах, учасників дисидентського руху. Також національно-патріотичне виховання має здійснюватися на прикладах мужності та героїзму учасників революційних подій в Україні у 2004, 2013 – 2014 років, Героїв Небесної Сотні, учасників антитерористичної операції та операції об’єднаних сил у Донецькій та Луганській областях, спротиву окупації та анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією».

Стратегія визачає актуальними такі потреби як

• подолання імперсько-тоталітарних рудиментів у суспільній свідомості та зумовлених русифікацією, нищенням української духовно-культурної спадщини та історичної пам’яті розбіжностей в уявленнях про історичне минуле, зокрема про тоталітарну добу, голодомори і політичні репресії;
• формування національного мовно-культурного простору на основі утвердження державної мови, стійкості його ціннісної основи перед зовнішнім втручанням;
• формування активної громадянської позиції, утвердження національної ідентичності громадян на основі духовних цінностей Українського народу, національної самобутності;
• сприяння створенню, розвитку, підвищенню якості, а також популяризації україномовного культурно-інформаційного продукту та забезпеченню доступу до нього;
• усунення впливів держави-агресора в інформаційній, освітній, культурній сферах України;
• запобігання перетворенню інформаційного простору на поле маніпуляцій суспільною свідомістю, продукування ціннісної дезорієнтації;

Серед напрямків реалізації Стратегії бачимо:

• підвищення ролі української мови як національної цінності та невід’ємного елемента національно-патріотичного виховання, здійснення заходів з її популяризації;
• забезпечення підтримки україномовних дитячих і молодіжних друкованих видань, спрямованих на виховання молодого покоління в дусі патріотизму, поваги до історичного минулого та духовної й культурної спадщини, популяризація читання як соціально важливого вміння;
• популяризація та поширення україномовного культурного продукту;
• сприяння створенню центрів національно-патріотичного виховання та розвитку напряму національно-патріотичного виховання у молодіжних центрах;
• організація та координація інформаційно-просвітницької роботи у сфері національно-патріотичного виховання;
• створення сприятливих умов для діяльності молодіжних організацій, насамперед для розвитку пластового руху в Україні та Спілки Української Молоді, що відновили свою діяльність в Україні із здобуттям незалежності;

Ще один важливий документ 2019 року – Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2019 р. № 596-р «Про схвалення Стратегії популяризації української мови до 2030 року “Сильна мова – успішна держава”». В першому ж абзаці цього документу читаємо:

«Всебічний розвиток української мови як однієї з найважливіших складових національної ідентичності українського народу є гарантією національної безпеки і суверенітету України та забезпечує єднання нації».

Наведемо ще кілька наступних важливих тез:

«Розроблення Стратегії зумовлено необхідністю кардинальних змін, спрямованих на підвищення популярності та конкурентоспроможності української мови в Україні та світі».

«Інвестиції в людський капітал дають значний за обсягом, тривалий за часом та інтегральний за характером економічний і соціальний результат. До основних напрямів “людських інвестицій” належать освіта та професійна підготовка, культура, охорона здоров’я, виховання дітей, доступ до інформації, мобільність робочої сили. Реалізувати зазначені напрями можливо через комунікативну складову – мову – інструмент соціальної згуртованості, зростання та процвітання. Від того, наскільки розвинутою, функціональною і поширеною є мова, залежить ефективність такого інвестування».

«Як свідчить новітня історія, розвиток і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України є важливим елементом забезпечення національної безпеки та національних інтересів України.

Таку позицію підтверджують результати ряду досліджень. Зокрема, різницю у ставленні до української державності серед російськомовного та україномовного населення демонструють дослідження соціологічної групи “Рейтинг”, проведені в серпні 2017 року. Серед україномовних респондентів рівень підтримки незалежності України становить 83 відсотки. Водночас серед російськомовних респондентів підтримку українській незалежності висловили 65 відсотків.

Проведені в лютому 2015 року Київським міжнародним інститутом соціології дослідження щодо вразливості українського суспільства до впливу російської пропаганди засвідчили, що середній індекс довіри до російської пропаганди в Україні – 26 відсотків, при цьому для україномовних респондентів цей індекс дорівнює лише 15 відсотків, натомість для російськомовних – 38 відсотків.

Створює загрозу національній безпеці і застосування російської мови військовослужбовцями під час несення служби, у тому числі командним складом військових формувань, оскільки це є сприятливим підґрунтям для здійснення розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, особливо в умовах збройної агресії та порушення територіальної цілісності України».

«Поряд з безпековим та соціокультурним важливим є і економічний аспект розвитку української мови. Для ефективної конкуренції в умовах відкритості ринків, практично необмеженого доступу до товарів та послуг необхідно вирізнятися в процесі комунікації із своїми цільовими аудиторіями. Українська мова, яка має сильні позиції у своїй державі, є тим маркером, який вирізняє Україну на світовій мапі для іноземців, а для українців – чи не найпростішим, але разом з тим найдієвішим інструментом промоції себе і свого продукту в умовах глобального ринку».

«Розвиток української мови відбувався переважно в несприятливих умовах. Агресивна антиукраїнська політика, яка реалізувалася на території сучасної України протягом століть, а в XX столітті за посередництва комуністичного режиму сягнула свого апогею, не могла не вплинути на мовну ситуацію та використання української мови.

…

Така політика призвела до того, що українська мова була практично витіснена з мовно-інформаційного простору міст, засобів масової інформації, сфери обслуговування, асоціювалася з непрестижністю та безперспективністю, що активно використовувалося для штучного поділу українського суспільства».

Серед причин неналежного володіння частиною населення України державною мовою Стратегія називає слабкий рівень роботи у цьому напрямку української системи освіти. А пов’язаними з цією проблемою питаннями, що потребують оперативного вирішення визначає:

• відсутність у частини українського суспільства самоідентифікації з Україною;
• відсутність цілісного українського мовно-культурного простору;
• домінування іноземного (передусім російськомовного) культурного продукту в Україні;
• збереження у свідомості значної частки населення України негативних стереотипів щодо статусу і місця української мови в суспільному, культурному житті;
• штучна заполітизованість та емоційна перевантаженість питання функціонування української мови в Україні (мова використовується як інструмент політичної боротьби та є предметом маніпуляцій);
• ознаки дискримінації громадян на значній частині території України, де вони позбавлені або обмежені в отриманні послуг та контенту українською мовою;
• відсутність галузевої термінології та належної словникової бази в багатьох сферах;
• відсутність необхідної кількості якісних підручників, посібників, енциклопедій, словників, довідникової та іншої навчальної і наукової літератури українською мовою;
• втрата мовної ідентичності населення під час переїзду у великі міста і асиміляція їх у російськомовному середовищі;
• низький рівень володіння державною мовою серед представників національних меншин, що не дозволяє їм належно реалізовувати свої права та інтегруватися в українське суспільство;
• недостатній рівень задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за кордоном.

Наголошується важливість врахування активного розвитку цифрових технологій і можливість ефективного використання української мови для можливості повноцінного використання цих технологій, щоб отримувати і продавати товари та надавати послуги, здобувати потрібну інформацію. А метою Стратегії визначено утвердження української мови на всій території України, в усіх сферах суспільного життя заради єднання українського суспільства та зміцнення його української ідентичності.

Практично мається на увазі створення в країні повноцінного україномовного середовища та інформаційно-культурного простору, а серед поточних завдань: послідовна та цілеспрямована робота системи освіти; забезпечення закладів освіти не тільки якісними підручниками, але й іншою навчальною, пізнавальною і художньою україномовною літературою; забезпечення можливості вивчення української мови шляхом проведення курсів та через онлайн-платформи, мобільні додатки та інші форми дистанційного навчання; забезпечення через онлайн-ресурси доступу до електронних підручників, художньої літератури українською мовою, матеріалів про культурну спадщину українського народу та історію становлення держави; видання навчально-методичних матеріалів, словників з української мови в друкованому та електронному форматах, забезпечення через онлайн-ресурси доступу до них; напрацювання і затвердження стандартів української термінології в різних сферах суспільного життя; оновлення та укладення словників з української мови, зокрема перекладних; внесення змін у законодавство з метою посилення інтеграційних процесів національних меншин в українське суспільство, у тому числі забезпечення належних умов для вивчення української мови та рівних можливостей для всіх громадян; формування сприйняття української мови серед населення України як елемента національної безпеки.

Очікуваними результатами дотримання Стратегії зокрема названо домінування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, зокрема у засобах масової інформації; у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів, Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, державних та комунальних підприємств, установ та організацій забезпечено обов’язкове використання державної мови.

Поміж тим згадаємо, що раніше, – 21 червня 2018 року – ухвалено Закон України “Про національну безпеку України” № 2469-VIII, яким визначено повноваження державних органів у сферах національної безпеки і оборони, визначається система командування, контролю та координації операцій сил безпеки і сил оборони, забезпечується демократичний цивільний контроль над органами та формуваннями сектору безпеки і оборони, а 25 квітня 2019 для захисту та підтримки державності Верховна Рада України приймає закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (чинний з 16 липня 2019 року), який закріплює українську мову як єдину державну, обов’язкову для використання в усіх сферах суспільного життя, включаючи органи влади, освіту, науку, культуру, ЗМІ та сферу обслуговування.

В розвиток політики національно-патріотичного виховання та посилення в суспільстві української самоідентифікації з’являються такі документи як

• Розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 р. № 1233-р “Про схвалення Концепції Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання на період до 2025 року ”
• Постанова Кабінету Міністрів України від 09.10.2020 № 932 “План дій щодо реалізації Стратегії національно-патріотичного виховання на 2020-2025 роки”
• Постанова Кабінету Міністрів України від 30.06.2021 № 673 “Про затвердження Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання на період до 2025 року та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України”

У Концепції Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання (Розпорядження КМУ №1233) вкотре наголошується, що заради єдності та консолідації українського суспільства необхідне впровадження цілісної загальнодержавної політики національно-патріотичного виховання щодо формування української громадянської ідентичності, оскільки в суспільстві спостерігаються такі загрозливі явища як низький розвиток громадсько-патріотичного, військово-патріотичного та духовно-морального виховання; наявність у суспільній свідомості розбіжностей про історичне минуле нації, що створює підґрунтя для просування несумісних із незалежністю держави місцевих ідентичностей та мовних конфліктів; недостатня поінформованість населення України про історичні факти героїчної боротьби та визволення від поневолення Українського народу і здобуття незалежності України; відсутність цілісного національного мовно-культурного простору, стійкості його до зовнішнього втручання та сталої роботи з розвитку української мови; наявний вплив держави-агресора в інформаційній, освітній, культурній сфері України; відсутність єдиної державної інформаційно-просвітницької політики щодо національно-патріотичного виховання.

Вказується, що на 2019 рік «громадянин України» як ідентифікатор був домінуючим в усіх регіонах України, однак водночас на Заході таких респондентів було найбільше – 72 відсотки, у Центрі – 66, на Півдні – 62, а на Сході – 51 відсоток. При цьому 14 відсотків на Півдні та Сході України ідентифікували себе як радянську людину. Не найкращим було становище і з застосуванням української мови в родинному колі.

Відповідно 55% населення Сходу не мало намірів, в разі виникнення відповідної загрози, боронити Україну зі зброєю в руках, а рівень сприйняття державної симоліки як загальнонаціональної цінності сягав не більше 26% відповідно до загальної кількості населення України.

Розвиток ЗСУ та найціонально-патріотичного виховання після повномасштабної російської агресії

Нагадаємо, що після подій 2014 року чисельність Збройних Сил України досягла 250 тисяч осіб і загалом лишалася на цьому рівні до початку 2022 року. На кінець 2022-го чисельність ЗСУ сягала вже до 700000. Щоб простежити динаміку змін по роках, орієнтовно можемо опиратися на такі цифри:

2014:150 тисяч осіб, на кінець року – 250 тисяч осіб.

2015: 250 тисяч осіб.

2016: 275 тисяч осіб.

2017: 255 тисяч осіб.

2018: 250 тисяч осіб.

2019: 246 тисяч осіб.

2020: 250 тисяч осіб.

2021: 261 тисяча осіб, включаючи 215 тисяч військовослужбовців та формування Сил територіальної оборони.

2022: 1 лютого 2022 року: 361 тисяча осіб (Чисельність ЗСУ збільшено на 100 тисяч осіб за указом Президента України). На кінець року – 700 тисяч осіб.

2023: 700 тисяч осіб.

2024: 880 тисяч осіб.

2025: Чисельність української армії, за даними аналітики та оцінок військових експертів, оцінюється в діапазоні від 880 до 990 тисяч осіб,.

Вже влітку 2021 року суспільство передчувало загрозу повномасштабного російського вторгнення. За деякими прогнозами воно очікувалося у жовтні-листопаді – іноземні розвідки сигналізують значне скупчення російських військ на кордонах з Україною. 16 липня 2021 року Верховна Рада України ухвалює Закон України “Про основи національного спротиву” № 1702-IX, а 28 грудня 2021 з’являється Указ Президента України від № 685 про затвердження оновленої «Стратегії інформаційної безпеки».

29 грудня Кабінет Міністрів України видає Постанову № 1443 «Про затвердження Порядку організації та здійснення загальновійськової підготовки громадян України до національного спротиву». Українці починають записуватися в новостворені батальйони територіальної оборони.

Тим часом, у Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України, з огляду на втрату можливостей регулярного проведення лекційних занять частково через наслідки пандемії ковіду, а частково через зосередженість військ на організаційних питаннях, пов’язаних з новою воєнною загрозою, і не меншою мірою через зростання нових технологічних можливостей і розширенням аудиторії інтернет-ресірсів, Культурно-освітній центр неформальної освіти переформатовує культурно-освітню роботу з лекційного формату на роботу через Інтернет. Наявний текстовий лекційний матеріал та тематичні статті з історії України, українського війська та української культури і мови публікуються у відкритому доступі, створюється власний ютуб-канал для регулярного публікування нових матеріалів з гострих питань щодо оцінки історичних подій та геополітичної ситуації, розкриття форм і засобів російської пропаганди, популяризації української мови та культури у відеоформаті. Так само тут не переривається робота гуртків і концертна-діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб і моральної підтримки українських військових, членів їхніх смімей та мешканців Києва.

На початку лютого 2022 року Україна заявляє про провокації Росії з метою викликати активні дії українських військ і звинуватити Україну в ескалації, а Президент США Джо Байден повідомляє, що за даними американської розвідки Путін вже ухвалив рішення про напад на Україну, при чому однією з основних цілей буде Київ. Джо Байден також звертає увагу на активну кампанію дезінформації з російського боку та загострення ситуації на тимчасово окупованому Росією Донбасі: росіяни переконують жителів Донбасу, що Україна готується відвойовувати території на Сході. Тим часом біля кордонів України зосереджено близько 150 тисяч російських військових.

19 лютого 2022 року Президент України Володимир Зеленський, виступаючи на Мюнхенській безпековій конференції, говорить: «Україна хоче миру, Європа хоче миру, світ каже, що не хоче воювати, а Росія, що не хоче нападати. Хтось з нас бреше. Це ще не аксіома, але вже не гіпотеза. … Ми будемо захищати свою землю маючи підтримку партнерів чи не маючи; надають нам сто одиниць сучасної зброї чи п’ять тисяч шоломів. Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі ми маємо розуміти – це не благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати. Не благодійні жести, за які Україна має низько вклонятись. Це – ваш внесок у безпеку Європи та у безпеку світу, де Україна вісім років є щитом. Надійним до речі. І вісім років стримує одну з найбільших армій світу… Хай там як, ми будемо захищати свою прекрасну землю, стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, чи стоїть 150 чи один мільйон солдатів будь-якої армії».

24 лютого 2022 року розпочинається російське повномасштабне вторгнення.

Та всупереч очікуваннам Росії і європейським прогнозам (загалом світ вважав, що Україна не протримається і кілька місяців) Україна не тільки втрималась, а й серйозно відкинула російські війська, що планували проходити тут парадним маршем, від Києва, Харкова, Запоріжжя, а згодом витіснила і з Херсона, куди окупантам таки вдалося зайти. І основну роль тут зіграла внутрішня мотивація українців, здатність об’єднуватися у критичну мить, історична пам’ять воїнів, глибоко вкорінені в українське суспільство потяг до волі, почуття справедливості та готовність «боронити своє». Масштабні військові дії та звірства росіян на територіях, що на короткий час потрапили під окупацію, прояснила ставлення «великого східного сусіда» до України й українців для багатьох, хто з тих чи інших причин не воліли бачити в Росії ворога або занадто перебували під впливом століттями насаджуваних московських наративів про недолугість українців, другорядність української мови та «злих, жорстоких і зрадливих українських націоналістів».

На тлі реальних подій, свідоме відторгнення українцями нав’язаних чужинцями стереотипів одразу відобразилося у зростанні показників вживання української мови до 71% в грудні 2022 року проти 64% у 2021 році. Показник громадянської ідентичності за 16 місяців повномасштабної війни впевнено зріс до 75-80%.

Отже, усвідомлюючи серйозність потужного військового протистояння з країною, що упродовж всього свого історичного існування постійно претендувала на світове лідерстко, та виклики конкурентного світового середовища, 13 грудня 2022 року Верховна Рада України ухвалює Закон України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» № 2834-IX (подальші зміни було внесено Законом № 3788-IX від 06.06.2024).

Метою державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності Закон визначає досягнення єдності в українському суспільстві шляхом подолання суперечностей соціокультурного, мовного, регіонального характеру на основі європейського та євроатлантичного курсу, забезпечення дотримання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Серед основних завдань державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності бачимо:

• формування у громадян України, у тому числі дітей та молоді: активної громадянської позиції на основі поваги до прав людини, духовних цінностей українського народу, національної самобутності; оборонної свідомості та громадянської стійкості; патріотизму; поваги до державних символів, державної мови, суспільно-державних (національних) цінностей України, розуміння їх важливості для становлення держави;
• усунення впливу держави-агресора (держави-окупанта) в інформаційній, освітній, культурній сферах України;
• активізація діяльності інститутів громадянського суспільства для досягнення цілей державної політики в зазначеній сфері;
• поширення інформації про ветеранів війни, формування у суспільстві традицій вшанування пам’яті загиблих (померлих) ветеранів війни;
• формування готовності громадян до виконання конституційного обов’язку щодо захисту незалежності та територіальної цілісності України.

Окремо проголошується недопущення політичної агітації, пропагування або рекламування політичних партій, рухів чи ідеологічних течій під час реалізації проектів у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності.

Також Закон визначає, що утвердження української національної та громадянської ідентичності базується на суспільно-державних (національних) цінностях України, якими є:

• соборність – єдність, неподільність усіх територій України, духовна єдність українців, які проживають на території України, а також єдність усіх громадян України незалежно від національності та віросповідання, спрямована на утвердження справжнього суверенітету і незалежності України, побудову процвітаючої демократичної національної держави;
• самобутність – національна ідентичність, неповторність, оригінальність, які виявляються окремою особою чи групою осіб у ментально обумовленому художньо-мистецькому світосприйнятті, національно прийнятних способах спілкування, діяльності, поведінки. Самобутність українського народу визначається його історією, культурою, традиціями та українською мовою;
• воля – здатність, намір, кероване намагання, прагнення досягти мети. Проявом волі українського народу є героїка боротьби за незалежність України, прагнення до самостійності, невпинний пошук шляхів досягнення свободи;
• гідність – відстоювання своїх духовно-моральних і державницьких позицій, усвідомлення власної ваги та громадянського обов’язку у міжнародному співтоваристві.

Визначено, що суспільно-державні (національні) цінності України є концептуальною основою та консолідуючими чинниками утвердження української національної та громадянської ідентичності, фундаментом для гармонізації інтересів людини, забезпечення стабільності в суспільстві та сталого розвитку держави.

Складовими державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності є: (1) національно-патріотичне виховання; (2) військово-патріотичне виховання; (3) громадянська освіта.

Національно-патріотичне виховання охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства, насамперед сфери освіти і науки, молодіжну та соціальну сфери, культури і мистецтва, реклами, відновлення та збереження національної пам’яті, краєзнавства, туризму, охорони довкілля, фізичної культури і спорту, профорієнтації на військові спеціальності, цивільної оборони та цивільного захисту, безпеки і оборони України, зв’язків із закордонними українцями. Здійснюється шляхом:

• популяризації суспільно-державних (національних) цінностей України; формування та утвердження в суспільстві патріотичної свідомості, любові до України, поваги до державних символів та державної мови;
• здійснення заходів з формування оборонної свідомості та громадянської стійкості; популяризація історії України, зокрема боротьби українського народу за самовизначення і творення власної держави, етапів державотворення та борців за незалежність і територіальну цілісність України, а також українців, досягнення яких увійшли до світової історії; поширення знань про видатних особистостей українського державотворення;
• популяризація та збереження культурної спадщини та культурних цінностей України; формування сприйняття державної мови як національної цінності та важливого атрибута національної ідентичності; популяризація та поширення україномовного культурного продукту;
• організації та здійснення виховних і просвітницьких заходів; ознайомлення громадян, насамперед дітей та молоді, із засадами функціонування держави, сприяння вивченню Конституції України та законів України;
• формування навичок критичного мислення, медіаграмотності та запобігання поширенню недостовірної інформації; формування лідерських компетентностей, особистої психологічної та духовної стійкості, проактивної життєвої позиції і усвідомленої громадянської відповідальності;
• вшанування видатних особистостей українського державотворення, ветеранів України, героїв, які полягли в боротьбі за захист незалежності та територіальної цілісності України.

Щодо військово-патріотичного вихзовання, то його метою є формування оборонної свідомості, готовності стати до лав Збройних Сил України та інших формувань сектору безпеки та оборони України, готовності до національного спротиву. Здійснюється за такими напрямками:

• формування оборонної свідомості;
• популяризація військової служби;
• залучення громадян до сприяння безпеці і обороні України;
• розвиток військово-прикладного і службово-прикладного спорту, технічної творчості та інновацій;
• широке залучення школярів до загальнодержавних, регіональних та місцевих заходів військово-патріотичного виховання;
• обов’язкове викладання предмета «Захист України» під час здобуття профільної середньої освіти;
• підготовка кваліфікованого кадрового потенціалу з числа ветеранів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, учасників Революції Гідності з подальшим їх залученням до організації та здійснення освітньої діяльності з початкової військової підготовки, реалізації програм, проектів та заходів військово-патріотичного виховання;
• залучення ветеранів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, учасників Революції Гідності до організації та здійснення програм, проектів та заходів військово-патріотичного виховання.

Громадянська освіта має ґрунтуватися на суспільно-державних (національних) цінностях, цінностях особистої ефективності, правдивості та критичного мислення, взаємоповаги, відкритого спілкування та ефективної співпраці, захисту прав людини і громадянина. Охоплює усі види освіти (формальну, неформальну, інформальну), а також усі складники освіти, усі рівні освіти та всі вікові групи громадян. Здійснюється суб’єктами освітньої діяльності через

• викладацьку діяльність;
• просвітницьку діяльність;
• соціальну рекламу;
• залучення громадян до процесів формування та реалізації державної, регіональної і місцевої політики;
• участь громадян у масових просвітницьких заходах.

Конкретними результатами виконання Закону «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» мають стати зокрема:

• збільшення кількості громадян, які пишаються своїм українським походженням та/або громадянством;
• зменшення кількості громадян, які виїздять з України за кордон на постійне проживання або залишаються на постійне проживання за кордоном після тимчасового виїзду з України;
• збільшення кількості громадян України, які повертаються в Україну після виїзду за кордон на постійне проживання, осіб, яким надано статус закордонного українця, закордонних українців, які виявили бажання набути громадянство України;
• збільшення частки громадян України, які, за даними соціологічних опитувань, бажають, щоб їхні діти проживали в Україні;
• збільшення частки громадян України, які, за даними соціологічних опитувань, вважають неприпустимим для себе особисто застосування корупційних практик, у тому числі на побутовому рівні;
• збільшення кількості громадян, які володіють українською мовою;
• збільшення обсягів україномовного інформаційного та культурного продукту;
• функціонування систем добровільної професійної військової підготовки населення та кадрової підготовки виховників, інструкторів військово-патріотичного виховання;
• збільшення частки громадян України, які, за даними соціологічних опитувань, готові захищати незалежність та територіальну цілісність України зі зброєю в руках;

На забезпечення стійкого формування цілісного українського суспільства з високим рівнем усвідомленої громадянської позиції через упорядкування національного інформаційного простору було спрямоване і Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 березня 2023 р. № 272‑р «Про затвердження плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки на період до 2025 року». Серед напрямків роботи передбачено і

• Створення системи раннього виявлення, прогнозування та запобігання гібридним загрозам.
• Розвиток спроможностей складових сил оборони щодо протидії загрозам в інформаційному просторі.
• Посилення відповідальності за поширення недостовірної інформації (дезінформації).
• Ефективна взаємодія між державними органами, органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства.
• Унеможливлення розповсюдження та демонстрації інформаційних та аудіовізуальних продуктів (продукції), проведення гастрольних заходів, що популяризують або пропагують державу– агресора та її органи влади, представників органів влади держави-агресора та їх дії, що створюють позитивний образ держави-агресора, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України.
• Забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
• Стимулювання розвитку українського кінематографа, теле– і радіопродукції, зокрема у співпраці з європейськими державами, у тому числі створення якісного та сучасного кіно і медіаконтенту для дітей та молоді. Підтримка вітчизняного книговидання.
• Стимулювання розвитку соціально відповідального бізнесу серед медіа.
• Забезпечення інформаційної безпеки, захист прав та свобод, зокрема персональних даних військовослужбовців та представників інших складових сил безпеки та оборони України, ветеранів війни, членів їх сімей.
• Формування розуміння у закордонних аудиторій статусу тимчасово окупованих територій, спростування та протидія поширюваним Російською Федерацією наративів.
• Спростування дезінформації, у тому числі ідеологем радянської та сучасної російської історіографії, щодо минулого і сучасного України та її територій, що нині є тимчасово окупованими державою-агресором, які поширюються в українських та іноземних медіа.
• Розроблення та поширення позитивних наративів та інформаційних кампаній за кордоном, які сприятимуть підвищенню рівня впізнаваності та кращому розумінню України серед іноземних аудиторій.

2 лютого 2024 року Кабінет Міністрів України видав Розпорядження № 141-р «Про схвалення Концепції Державної цільової соціальної програми з утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2028 року». Важливим висновком, який фіксує цей документ є той, що «досвід боротьби за державність і територіальну цілісність, який сьогодні проживає Україна, є унікальним, а тому адаптація міжнародних практик для розв’язання існуючих проблем є неможливою. При цьому питання формування української національної та громадянської ідентичності не може піддаватися впливу з боку міжнародних партнерів, а отже, є об’єктом державної підтримки та регулювання». А отже, йдеться про самостійне, засноване на власному досвіді формування здатності Української держави протистояти внутрішнім і зовнішнім безпековим загрозам.

Зазначено, що збройна агресія, окупація Росією частини українських територій, демографічна криза, невирішені проблеми у сферах освіти, науки, культури та відсутність єдиної системи національно-патріотичного виховання в регіонах здійснюють деструктивний вплив не тільки на процес досягнення єдності в українському суспільстві, але й на розвитиок демократизації суспільства. А наявність у суспільній свідомості розбіжностей про історичне минуле нації створює підґрунтя для просування несумісних із незалежністю держави місцевих ідентичностей та мовних конфліктів.

Таке становище значною мірою зумовлене попереднім російським інформаційним впливом та активною пропагандою серед українського населення ідеологічної концепції «руського міра», що просувала наратив про «нерозривну єдність» з Москвою, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру. Проте в українському суспільстві має місце стійка тенденція до ідентифікації себе як громадянина через мову, що обумовлює нагальність створення цілісного українськомовного простору, зокрема шляхом створення нового цифрового та культурного українськомовного продукту для різних вікових категорій та цільових груп, зокрема підтримка кінематографічної продукції та книговидання, підтримка експорту книжкової продукції, перекладів і промоції творів української літератури іншими мовами.

Концепція наголошує і той факт, що концентрація зусиль інститутів громадянського суспільства на найбільш злободенних питаннях під впливом збройної агресії Росії відволікає ресурси від інших потреб. Така ситуація містить потенційні ризики згортання важливих напрямів роботи, зокрема утвердження української національної та громадянської ідентичності і потребує серйозної консолідації зусиль держави та інститутів громадянського суспільства.

Тож на новому черговому етапі розбудови ЗСУ, посилення їх бойового та мобілізаційного ресурсу, і покращення бойових спроможностей в умовах активних ворожих інформаційних та інформаційно-психологічних операцій, які базуються на глибокому пропагандистському «спадку» від часів СРСР, культурно-освітня робота, як напрямок забезпечення інформаційної стійкості українського суспільства і Збройних Сил набирає особливої ваги і потребує пильної уваги та активізації наявних ресурсів.